www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

ІВАН СРІБНИЙ

На пристанційній вулиці за блискучими від сонця коліями грала

музика, хтось охрипло зривався на пісню, що хтось вигопкував під

танок, і Йван подумай, що, мабуть, там весілля.

«Чи не те, бува,дівча вискакує за свого танкіста?»

Іван згадав дівчину, ще зовсім юну, дитину, либонь, схожу на

школярку-восьмикласницю або й ще молодшу. На ній було коричневе

платтячко з білим мережаним комірцем і жовті черевички на

низькому підборі. Іван танцював з неюминулої неділі під радіолу в

деповському червоному кутку, що й справді був червоний від гасел,

діаграм і плакатів.

Дівчина прийшла не сама, а з демобілізованим солдатом у

танкістських погонах, у чорному рубчастому шоломі й жовтих крагах

по лікті.

«Як на маневри прибув»,—подумав Іван.

Грали танго, і танкіст просто від порога, обійнявши дівчину крагою

за тоненький стан і закинувши голову назад, певно, щоб дивитися на

неї трохи зверху (він був невисокий хлопчина), закружляв у танці. По

182

тому, як він усміхався, впевнено і недбало, як виробляв ногами усякі

кренделики, видно було, що солдат і в танці, і перед дівчиною, і перед

усіма почувається левом серед дрібних звіряток. На нього й справді

дивилися всі, хто танцював: дівчатка —захоплено, хлопці, які ще не

служили,—побожно...

Іванові не досталося пари, і він блукав очима від гасла до гасла,

читаючи їхній зміст. Помітивши, що новенька дивиться на нього

через танкістове плече, одвернувся і знов став читати. Однак

зауважив, що очі у дівчини карі, з золотом у зіницях, і що вони наївно

довірливі.

Потім оголосили «білий» вальс. Дівчина, ховаючи очі від солдата, що

курив біля дверей і вже ступив був крок їй назустріч, підійшла до

Івана і, дивлячись у підлогу, сказала:

«Потанцюйте зі мною...»

Її звали Наталею, і вона жодного разу не глянула в Іванові очі

зблизька. Навіть тоді, коли він спитав, як її звати. Вона танцювала не

так легко і вільно, як із танкістом, а лишеслухняно, навітьпокірно, і,

кружляючи, Іван майже носивїї на руках. Вона була легесенька. І

платтячко її шкільне ледь пахло нафталіном.

«Дитина»,— подумавІван.

Коли він повернувся на своємісце, танкіст підсів до нього, нервово

поплескай себе крагою по коліну і сказав, контужено пересмикнувши

губами:

«Давай вийдемо, друг...»

Іван підвівся і першим пішов до дверей.

«Починається,—подумав,—цивільне життя...»

Він працював у депо лише чотири дні по демобілізації, на тому ж

верстаті, що й до служби. Ходив на роботу у флотській робі «хебе», яку

зекономив (серед матросів це називалося «засундучити»), та

безкозирці, яку знімав у бані в роздягалці і клав у свою шафочку, щоб

не замацькати: хай буде пам’ять. Так і працював за верстатом з

непокритою головою, підв’язавши білу хвилясту чуприну мотузочком

або тонкою дротиною.

Надворі було зоряно й тихо. Лише в котельні за складальним цехом

сичала пара і тьмяно полискували під ліхтарями вагонні колеса, що

Іван учора обточив на старому своєму «дойчланді».

Ця незграбна велетенська шарманка інколи працювала по-волячому цілу зміну і після зміни, якщо треба було «виручати» план, і

Іван залишався на роботі до потемок, інколи ж ніби зурочена

зупинялася враз, і запустити її було несила так само, як зрушити з

місця вморених волів. Розсердившись, Іван хапав півпудовий різець і

пудив ним у станок, а сам ішов у сусідній ковальський цех, бо верстат

і після прочухана мовчав, лише скорботно дивився на Івана колись

нікельованою табличкою:

183

«Deutschland 1936».

В ковальському Іван мовчки забирав з рук у молотобійця молот і

гатив ним так шалено, що коваль, старенький дядько Сашко Буряк,

умовлявмирним воркітливим баском:

«Легшенько, сину, легше, а то ми з тобою з осі шаблю викуємо

ненароком...—І, пританцьовуючи молотком то по ковадлу, то по

нагрітій до солом’ яного кольору осі, питався: —Що, верстат зобижає?

От біда з нами, старими роботягами... Мені було десь тридцять

годочків, як його привезли із самої Німеччини... Ну та хай він

одсапається трохи, а ти вхоркаєшся трохи з молотом, тоді й поладите,

тоді він тебе і послухає...»

Коли Іван повертався в токарний, біля верстата вже вештався

начальникдепо, маленький, сутулуватий чоловічок, у якого на

скронях завжди блищали крапельки поту. Свиридович —так звали

начальникаусі вдепо майже ніколи не ходив, а бігав, і здавалося, що

вінкотиться.

«Знову бивверстат? тонкоголосо напускався Свиридович на

Івана.—Варвар! Лудист! Несмій!» —І котився сварити ще когось.

Доносив на Івана коротконогий і малорослий Сергій Тарануха, що

точив усякі дрібнички —гайки, гвинти, шайби тощо. Віндоносив на

всіх у цеху, був сварливий, причіпливий і дріб’язковий, як і деталі з

його верстата. Ще Тарапуха любив стовбичити в получку біля віконця

каси, аби підзирнути, хто скільки заробив.

Тарануха горбився біля свого низенького верстатика,

вишкіряючись поглядав на Івана через плече, і та його вишкірячка

була схожа на тарганячий порух вусами. В цеху було заведено не

помічати Таранухи, не встрявати з ним у суперечку. Тому Іван

натискав на кнопку електродвигуна, приказуючи: «Ну, давай, старий,

давай»,— і верстат воркітливо, як дядько Сашко, крутив колесо далі,

знімаючи товсту розпечену стружку, з якої валував густий мазутний

дим...

Танкіст вийшов не зразу і не сам, а з двома молодиками, що

курили цигарки і тримали руки в кишенях.

«Слухай, полундра...—танкіст грубо поклав на Іванове плече руку в