www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

АЗАРТ

На Воронячому ярку завивала машина. То засвітить фари і б’є

світлом по мокрих деревах при дорозі, то погасить їх і виє у пітьмі. І

то щоразу: як тільки перепаде хоч маленький дощик, так на

Воронячому й ревище.

—Порвуть машину,—охрипло каже Олекса Помазандо Сергуні

Чабана, свого товариша, що йде поруч і свистить.

—Хай рветься. То залізо,—одказує Чабан. І знову насвистує.

Гарно, тонко і правильно веде пісню про Байду. Він і співає добре, але

нечасто, і, співаючи, плаче.

—Це голова газує,—хрипить Олекса Помазан.

—А ти відкіль знаєш?

—Бо на газ давить боязко, як мадамочка. Наші хлопці-шофери, ті

так: газонув, рвонув і висмикнувся. Хоч і кузову ярку зоставсь, аби

кабіна вискочила. Мо’, сходимо підмогнем?

— Давай. Дурним сили не шкода.

То й справді був голова колгоспу Юхимович, родом із сусіднього

села, освічений (агроном), щупленький і тендітний чоловічок, схожий

на дівчину в окуляриках. Він був трохи під чаркою, бо дихнув на

мужиківгаряченьким —путівцями поміж тутешніми селами інспекція

нечасто вештається, хіба лисиця дорогу перестрибне.

—Гостював у старих, а тут дощ,—провинно усміхався Юхимович з

кабіни, і окулярики його теж провинно поблискували.—Підсобіть

трохи.

—Ми її й так, без мотора можемо винести! —реготнув Олекса

Помазан. Йому сподобалося, що голова під мухою: значить, свій

чоловік, негордий.—Берімося, Серього.

Дядьки уперлися обіруч у брудні боки «Волги», напружилися так,

що аж у правому оці в обох потемніло (ще в дитинстві і в Сергуні, і в

Олекси забрала ліве око якась лиха хвороба). «Р-р-разо-о-ом!»—

скомандував пречудесним тремтливим тенором Сергуня Чабан, голова

піддав газу, і машина вискочила на піщану твердину.

— Ну й сила ж у вас, хлопці! —порадів Юхимович, висунувшись із

кабіни.—Спасибі. Тільки те... ви там дивіться сьогодні, щоб «мир і

тишина», як у тій пісні співається.

240

Сергуня і Олекса ніяково покашляли обидва, однак промовчали. А

коли голова поїхав, знайшли калюжу, що ледь мерехтіла при зорях,

помили руки, витерли об кухвайки, і Олекса Помазан прохрипів:

— Уже хтось доніс. Ти ж диви, гадство, і вночі не сплять! Треба

піймать та бобу дать.

Але Сергуня думав не про те.

—Помогли на свою голову,—озвався він нескоро.—Тепер

Юхимович скаже: здорові лути, а затесалися в сторожі. Нехай ідуть на

силос!

—Не має права. Ми —інваліди! —так гаряче і страшно прохрипів

Помазан, що в ближнім дворі сонно загарчав пес.

Вони закурили і рушили далі, пускаючи по вітру іскри в цигарок.

Уже три роки Олекса й Сергуня, рано (якінваліди) вийшовши на

пенсію, сторожували ферми. Олекса —корівник і телятник, Сергуня

—все інше: курей, гусей, свинарник і конюшню з чотирма

конячинами.

— То що сьогодні —граємо чи... оддихнем після вчорашнього? —

спитав Помазан і догідливо присвітив ліхтариком під ноги Чабанові,

щоб не спіткнувся бува об що. він щезмалку буву Сергуні за

підручного, хоч і односилок зним і не збоягузів. —Тільки цур нетак,

якучора. Ну його к бісу так грать.

— А ти не дурій,—сказав Чабан. — Ти в грі дурний.

—Х-хи,ти кращий... Зразу запетельки хватаєш...

—Ш-шо-о? Ти ж,ти мене перший ухватив! —вражено зупинився

Сергуня.

—Я тебе тільки за плече торкнув. Забувся?

—Х-ну, дає!..—Сергуня кілька разів голосно хмикнув, удаючи,

буцімто він до краюздивований, обурений і майже приголомшений, і

далі вони пішли мовчки, пригадуючи обидва, хто ж таки кого перший

узяв учора за петельки.

Біля сторожки, прибудованої до гаража хатчини, Помазансказав:

—То хоч тепер ти згадав, що ми разом учепилися один в одного —

ти в мене, ая в тебе?

—Словом, граємо. Що було, те пройшло,—примирливо мовив

Сергуня.

У сторожці, що встигла геть вихолонути за короткий осінній день,

вони трохи присиджували, відпочиваючи од хвилювання і напружено

дивлячись один одному в праве око,—так два півні-суперники

обходять кружка один одного, черкаючи землю крилом, перед тим як

почати битву.

Далі все робилося мовчки, у любій братерській злагоді: один ішов

обходити ферми —всі, від корівника до гусятника, другий підмітав

сторожку, розставляв на свої місця стіл, табуретки, ослін, розкидані за

вчорашньої чубанини попід стіни, тільки телефон у кутку на тумбочці,

241

чорний, блискучий, офіційно мовчазний, залишався там, де й був,—

навіть у найзапеклішій сутичці, коли все в сторожці летіло

шкереберть, телефон лишавсянедоторканим: його підключили до

сторожки недавно, і Сергуня з Олексою боялися його і водночас

шанували як порядок і закон. Потім розтоплювалося в буржуйці —

соломкою, білими осиковими дрівцями, що гули і пострілювали в

чавунному череві грубки. Сизий дров’ яний димок підіймався під

стелю, ходив попід нею хвилею, несміливе перше тепло обторкувало

холодні глинині стіни, ледь чутно подзеленькувала шибка од вітру —

вивчить, од річки вітер, з-за сосни, північний... А господи, який

тільки довгий сей день був!

Вони грали й раніше. Але в карти. У звичайнісінького дурня. Та й

то лиш для забави, аби ніч нудну, осінню, з дощемта стогоном у голих

деревах якось одурити. Грали,можна сказати, мирно. Траплялося

інколи, що йпосперечаються, небез того, але ж до борюкання таки не

доходили.

—Чим то ти вдарив? —спитає, бувало, Помазан, бока нахиляючи

голову до побитої карти.

—А ти подивись, подивись! —вигукуєЧабан зухвалим тенорком,

за яким чутно смішок, а сам думає: «Додивився, невірна кров!»