www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

БОВКУН

Сімдесят років прожив Свирид Хорошун і ні разу в житті не стояв

на базарі в ряду, щоб уторгувать свіжу копійку.Купувати доводилося:

у неп —коня, у війну —сіль, сірники та саморобне мило, по війні пуд

жита якось купив грядку засіяти. А торгувати не торгував, хоч і було

чим: картопля родила добра і багато, цибуля, часник, огірки, яблука в

садку, груші, сливи сині угорські, вишні... І все дорідне, доброго

заводу ще й з молодого дерева, бо Хорошун двічі за життя садок

вважай заново пересадив. Тож і родило, як напоказ. Сушилося на

узвар, засипалося цукром у бутлях, щоб потім вигратись у найкраще

питво —наливку. А більше роздавалося. Не всім, щоправда, а тим,

кого знав Свирид за людей путніх —не хитрих, не підлабузливих,

роботящих, яким був і сам: у роботі —віл, у пораді —мудрець, у

компанії —співака та веселун.

За п’ятдесят своїх косарських літ нікому не поступився Свирид

Хорошун першою ручкою, хоч були мужики й сильніші за нього, та,

бач, не мали тої хватки в косарстві, яку мав Свирид. Стався,

щоправда, раз, іще до війни, такий випадок, коли не першим вийшов

Хорошун у косарській вервечці, а другим —за покійним Василем

Карим. І то не тому, що Василь косив краще від Свирида. Просто

голова підмовив його поставити рекорд на косовиці. Карий, бувши не

з хизунів, відмовлявся, сяк і так відкараскувався, бо знав, що не

перекосить Свирида, хоч і дебеліший за нього і молодший на цілих

десять років. Проте голова наполіг, тодовелося взятися за гуж. У селі

й досі ще пам’ятають, як це все сталося, і переказують молодшим,

175

навіть дітворі, щоб училися бути розважливими та неганялися за

вітром, бо його ж не доженеш. Якщо, приміром,брався хтось за

непосильне, його застерігали: «Гляди, щоб небуло, як ізКарим,—

надувся, а тоді штани прав». Цекультурніші. Абільшість навпростець

казало: «Гляди, щоб не ввахлався, як Василь Карий на рекорд!»

А було ось як. До обіду Василь махав косою таки добре, випередив

косарів на цілу ручку, хоч і сходив потом, а після обіду чи то з’їв щось

не те чоловік, чи перехвилювався, ну штани таки прав у річці, це всі

бачили, і додому пішки не здужав дійти —підводою забрали. Свирид,

що косив другим, кілька разів пускав косу при Василевих п’ятах і

казав мирно: «Може, Василю, годі?» Не на кпини брав, а просто так

казав, жаліючи хлопця. Другого дня знову косили, і Свирид, як

завжди, йшов першим, бо Василь зліг. Так і не поступився Свирид

першою ручкою нікому — ніна сороковому році життя, ні на

п’ятдесятому. А там пішли комбайни, сіножатки, й косарі вийшли з

моди.

Ще був Свирид найкращим барабанщиком біля машини, і коли він,

а не хтось із підмінних кидав снопи в барабан, машиніст спав собі під

паровиком у соломі —не боявся, що барабанщик укине цілий сніп і з

маховика спаде пас чи ще щось таке трапиться од невправності

подавальщика. Машина гула рівно, як вулик із бджолами.

Можна було б налічити чимало робіт, у яких Свирид Хорошун

правив за першу руку, та надто вже багато їх перероблено старим за

його вік.

На пенсію вийшов Свирид у шістдесят, з медаллю за добру роботу

та приймачем «Рекорд», який подарувало йому правління колгоспу.

Тепер час спливав, за домашніми клопотами, посиденьками в

однолітків та куривом. Жінки не мав ніколи, бо у війну з німцями, ще

кайзерівськими, пошкодив йому осколок ту частину тіла, яку Свирид

звав «апаратом». На старості, звісно, можна було б узяти котрусь бабу

до пари, щоб хоч прала та їсти варила, і охочі траплялися —самі

приходили свататися, але Свирид уже так звик жити бовкуном, що

навіть у переговори з ними не йшов. Не хочу —і квит.

На старість зробився Хорошун скупий далі нікуди: струхла дошка в

паркані —нової не вставить, хоч дощок має досить, навіть дубових;

загубила якась машина оберемок бамбука напроти його двору —куди

той бамбук везли і навіщо, хтозна —перший вискочив на шлях,

поцупив у хлів. І скільки потім сільські рибалки не просили на

вудлища, всім відмовляв: хай лежить, пригодиться. Падає в садку

садовина, гниєу траві, винний дух од неї на весь куток; розливається,

а нікому і яблука не дасть, хоча б покуштувати. Визбирає, обріже

гниль і посушить тоненькі зелені кружалочки або на сік у ночвах

передавить. Одне слово, скнара скнарою. Аж селянам дивитися на

нього шкода: не доганяєчоловік. Чи про смерть забув. А воно ж гріх

176

про смерть забувати. І ще диво: замолоду, поки людині всього треба,

роздавав, що мав, на всі боки, а тепер, як нічого вже не треба, окрім

сонця в затишку, тепла в хаті на старі кості та їжі не грубоїна

зморений шлунок —усе під себе підгрібає. У коморі висихають у

плетеній корзині сотні яєць, стоять попід стінами мішки з сушеницею,

поточені мишами, по весні з них метелики хмарою надвір летять. У

хліві на бантинах шашіль точить нові дошки —п’ятидесятки,

сороковки, тридцятки... По кутках діжки розсохлі, наповнені вщерть

сосновими шишками, попелом, закам’янілим вапном та пожовклою

крейдою, що вже нікуди не годяться. Дрова обросли сірим грибком;

хмиз, насічений хтозна й коли, злігся і спрів усередині; околот

побитий мишвою... Тільки бамбукові аж нічого не сталося, бо рослина

це нетутешня, то її ніщо й не займає, жоден шкідник.

—Діду, нащо вам все оте? —допитуються в старого молоді й

пристаркуваті сусіди та заходжальники.

—А на те,—одказує Свирид. Або мовчить, як і не чує.

Він то знає, нащо воно йому. Хто-хто, а він —знає. Ночами, як не

спиться старому, вертаються до нього коні-літа, і кожен рік цілий, мов

день, бо злежався у пам’ яті, і