нього нічого не було, крім гарної печі — в стіні навпроти дверей.

Але гарна піч, і вогонь у ній, і казанок, що кипів на вогні, — були не справжні, а намальовані на шматині старого полотна. Карло зайшов до комірки, сів на один-однісінький стілець біля безногого столу і, покрутивши і так і сяк поліно, почав ножем вирізати з нього ляльку.

«Як би мені її назвати? — роздумував Карло. — Назву-но я її Буратіно. Це ім’я принесе мені щастя. Я знав одну родину — там усіх звали Буратіно: батько — Буратіно, мати — Буратіно, діти — теж Буратіно… Всі вони жили весело й безжурно…»

Насамперед вирізав він на поліні волосся, потім лоба, потім очі.

Раптом очі самі собою розплющилися і пильно вп’ялися в нього…

Карло й навзнаки не дав, що злякався, тільки ласкаво запитав:

— Дерев’яні оченята, чому ви так чудно дивитесь на мене?

Але лялька мовчала, — мабуть, тому, що в неї не було ще рота.

Карло вистругав щоки, потім вистругав носа — звичайного носа…

Та раптом ніс почав витягуватись, рости і вийшов такий довгий, що Карло навіть крякнув:

— Негарно, довгий…

І заходився зрізати в носа кінчик. Та ба!

Ніс крутився, викручувався, та так і лишився — довгий-предовгий, цікавий, гострий ніс. Карло взявся до рота. Та ледве він встиг вирізати губи — рот одразу розтулився:

— Хи-хи-хи, ха-ха-ха!

І висунувся з нього, дражнячись, вузенький червоний язик. Карло, не зважаючи на всі ці витівки, і далі стругав, вирізав, длубав…

Зробив ляльці підборіддя, шию, плечі, тулуб, руки… Та щойно він закінчив вистругувати останнього пальчика, як Буратіно почав лупцювати кулачками Карло по лисині, щипати його та лоскотати.

— Послухай, — мовив Карло суворо, — я ж іще не закінчив тебе майструвати, а ти вже пустуєш… Що ж воно далі буде? Га?

І він суворо глянув на Буратіно.

Буратіно круглими очима, як миша, дивився на тата Карло.

Карло зробив йому з трісочок довгі ноги з великими ступнями. На цьому скінчивши роботу, поставив дерев’яного хлопчиська на підлогу, щоб навчити ходити. Буратіно похитався, похитався на тоненьких ніжках, зробив крок, другий, скік, скік — до дверей, через поріг — і чимдуж на вулицю.

Карло, непокоячись, пішов за ним.

— Гей, шельмівська дитино, вернись!

Та де там! Буратіно біг вулицею, як заєць, тільки дерев’яні підошви — тук-тук, тук-тук — стукотіли по камінню.

— Держіть його! — загукав Карло.

Перехожі сміялися, показуючи пальцями на втікача. На перехресті вулиць стояв величезний поліцейський з підкрученими вусами, в трикутному капелюсі. Побачивши дерев’яного чоловічка, що біжить бруківкою, поліцейський широко розставив ноги, перегородивши ними всю вулицю. Буратіно хотів проскочити в нього між ногами, але поліцейський ухопив його за носа і тримав так, аж поки підбіг тато Карло.

— Ну, стривай же, я з тобою потім розправлюся! — відсапуючись, промовив Карло і хотів засунути Буратіно в кишеню своєї куртки.

Буратіно аж ніяк не хотілося такого веселого дня при всьому народі стирчати ногами догори з кишені куртки, — він спритно вивернувся, гепнувся на брук і прикинувся мертвим.

— Аяй! — сказав поліцейський. — Справи, здається, дуже кепські!

Почали збиратися перехожі. Дивлячись на Буратіно, хитали головами. — Бідолаха, — казали одні, — мабуть, з голоду…

— Карло його до смерті замордував, — казали інші. — Цей старий катеринщик тільки прикидається добрим, а насправді він поганий, злий чоловік…

Вислухавши все це, вусатий поліцейський узяв нещасного Карло за барки і потяг його в околодок.

Карло пручався, здіймав куряву черевиками й голосно стогнав:

— Ой лишенько, на горе собі я зробив дерев’яного хлопчиська!

Коли вулиця збезлюділа, Буратіно задер носа, огледівся і вистрибом побіг додому.

Розумний Цвіркун дає Буратіно мудру пораду

Прибігши в комірку під сходами, Буратіно гепнувся на підлогу біля ніжки стільця.

— Що б іще таке вигадати?

Не треба забувати, що Буратіно йшов тільки перший день від народження. Думки в нього були ще маленькі-маленькі, куценькі-куценькі, дрібненькі-дрібненькі. В цей час почулося:

— Кррі-крі, кррі-крі, кррікрі…

Буратіно закрутив головою, оглядаючи комірку.

— Гей, хто тут?

— Тут я, кррі-крі…

Буратіно побачив створіння, трохи схоже на таргана, але з головою, немов у коника. Воно сиділо на стіні біля пічки і тихо потріскувало — кррі-крі, а само дивилося опуклими, немовби скляними, райдужними очима та ворушило вусиками.

— Гей, ти хто такий?

— Я — Розумний Цвіркун, — відповіло створіння. — Живу в цій кімнаті понад сто років.

— Тут я господар, забирайся геть.

— Гаразд, я піду, хоча мені сумно залишати кімнату, де я прожив сто років, — відповів Розумний Цвіркун. — Але, перш ніж я піду, послухай корисну пораду.

— Дужжже мені потрібні поради старого цвіркуна.

— Ой Буратіно, Буратіно, — промовив цвіркун, — годі пустувати, слухайся Карло, без діла не тікай з дому і завтра почни ходити до школи. Ось моя порада. Інакше на тебе чекають жахливі небезпеки й страшні пригоди. За твоє життя я не дам і здохлої сухої мухи.

— Ччччому? — запитав Буратіно.

— А ось побачиш — ччччому, — відповів Розумний Цвіркун.

— Ех ти, столітня комаха-бідолаха! — крикнув Буратіно. — Понад усе на світі я люблю страшні пригоди. Завтра вдосвіта втечу з дому — лазити по парканах, дерти пташині гнізда, дражнити хлопчаків, тягати за хвости собак і кішок… Я ще й не таке утну!..

— Шкода мені тебе, шкода, Буратіно, плакатимеш ти гіркими сльозами.

— Ччччому? — знову запитав Буратіно.

— Тому що в тебе дурна дерев’яна голова.

Тоді Буратіно скочив на стілець, із стільця на стіл, ухопив молоток і шпурнув його в голову Розумному Цвіркуну. Старий Розумний Цвіркун тяжко зітхнув, поворушив вусами та й поповз за піч, — назавжди із цієї кімнати.

Буратіно мало не гине через власну легковажність. Тато Карло клеїть йому одяг із кольорового паперу й купує абетку

Після пригоди з Розумним Цвіркуном у комірці під сходами стало зовсім нудно. День