Василь Сичевський ЧОРНИЙ ЛАБІРИНТ Книга третя

^©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Рецензент доктор історичних наук, професор В. П. ЧЕРНЯВСЬКИЙ

Художнє оформлення Б. О. ВОЛКОВА

Книга друкується за авторською редакцією.

Частина перша ****** ШУМОВИННЯ

*******************************************

Розділ перший З ВОЛІ НЕБА

На паперті собору апостола Петра в Римі, в натовпі, що вщерть виповнив велетенську, облямовану білою колонадою, площу, стояли двоє вже немолодих людей і слухали проповідь папи. Вони, як і всі, хто зараз був на площі, знали, бачили, чули, що святий отець промовляв з вікна, позначеного червоним килимком на мурованій стіні Ватікану, що голос його підсилюється схованими в колонаді гучномовцями, і все одно відчували трепет від його слів, неначе ті слова й справді падали з неба. Коли проповідь скінчилася й уся площа як один чоловік опустилася на коліна, стаючи під благословення тіароносного глави католицької церкви, лисий скривив тонкі губи:

— Мудра архітектура… Та колонада, холера, мов у пригорщі, тримає всю площу. Тут уже не випорснеш, ні…

— Святі отці в усі віки розумілися на мистецтві, — відказав, ревно хрестячись, другий.

Перший теж перехрестився і став на рівні. Натягнувши на лисий череп, що добре-таки прогрівся, темно-синій берет, чоловік якось одразу помолодшав і вже не виглядав на свої п'ятдесят років. Обтрушуючи рукавичками холошу штанів, сказав:

— То правда, розумілися… Коли церква — театр, що вже дві тисячі років грає одну й ту саму п'єсу, то інші мистецтва, скажімо, малярство, архітектура, музика мають слугувати її високій меті, як це робиться для сцени.

— Пане Миколо, я шаную ваш скепсис, проте згляньтесь… Адже стоїмо на паперті першопрестольного, — і, нахилившись до свого супутника, прошепотів: — Тут і каміння має вуха.

— Байдуже… Все одно нашої мови вони не розуміють. Однак, любий докторе, нам час поквапитись, а то ще запізнимось на аудієнцію.

Вони зійшли з паперті й, пробиваючись крізь натовп людей, що повільно розходилися з площі, попрямували до воріт Ватікану. Дорогою мовчали. Проте, коли підійшли до брами, вхід до якої охороняли гвардійці в кумедних жовто-зелених середньовічних костюмах, лисий звернувся до пана доктора:

— Ви б, Іване, якось зорієнтували мене, бо я не дуже знаюся на тутешніх звичаях.

— А що, власне, цікавить?

— Ну, хоча б цей монсеньйор, що забажав говорити з нами. Хто такий? Чим опікується?

— Їх еміненція кардинал Альфредо Оттавіані^[1] опікується справами східної католицької церкви, — відповів отець-доктор, а сам подумав: «Уміє пан Лебедь^[2] вдавати э себе неофіта. Так непомітно, так хитренько поверне розмову, ніби й справді вперше переступає поріг Ватікану. За кого він мене має? Адже знає, що про всі його таємні кроки через цей поріг кому-кому, а мені достеменно відомо. Бо хто ж, як не я, нашіптував йому про цей поріг од самого Львова. А хто шукав йому тут, у вічному місті Римі, високих протекторів, які пов'язали його з представниками американської політичної розвідки. Це вже потім не без її допомоги він чкурнув за океан одним з перших. Ні, дивну вдачу мають пан провідник…»

У вестибюлі їх зустрів худорлявий чернець і повів коридорами. Обличчя ховав під глибоким каптуром, проте щось ніби знайоме майнуло в постаті, в тому, як він ішов не оглядаючись, наче відчував прибулих спиною.

— А чи не знаєте часом, — стишивши голос, спитав Лебедь, — з якого це приводу згадали про нас?

— Про нас тут ніколи не забувають, — ухилився від одвертої відповіді отець-доктор. Його вже починала дратувати вдавана простакуватість пана Лебедя. Справа в тому, що отець-доктор Іван Гриньох^[3] був віце-президентом тієї самої визвольної ради, де міністром закордонних справ був Лебедь. Працювали вони ніби в злагоді, одностайно виступали проти своїх політичних супротивників, завжди спільно приймали відповідальні рішення, та в їхній роботі була одна обставина, яка не давала спокою панові доктору, хоча про неї він ніколи й ніде не згадував. Пан «міністр» жили в Штатах і лише наїздили до Європи, а отець-доктор гнув горба в Мюнхені — на щоденній організаційній роботі: готував агентуру для боївок, що йшли до краю, копирсався в брудній білизні організаційних чвар. То викривав бандерівський кіш, а то мельниківський, постійно нацьковуючи одних на одних, натужно видобуваючи з того хоч якийсь зиск для визвольної ради. Гуртував навколо УГВР^[4] інтелектуалів руху, вербував під її прапори нових і нових рекрутів. Роботи виснажливої, клопітної було до біса, та отець-доктор згоден був тягти й важчого воза, аби не ця дошкульна зверхність, що приховується в пана Лебедя під машкарою доброзичливості й товариськості. Якось так, холера б його забрала, вміє себе поставити, що, хоч ти в його очах ніби й розумний, а все-таки дурніший за нього. Це пекло душу панові доктору, і він плекав надію, що настане час, коли все те кине в збляклі очі пана Миколи. Потаємною мрією Івана Гриньоха ще з тих часів, коли він з волі митрополита Андрія Шептицького став капеланом «Нахтігалю», було видертися нагору, видерти владу з рук цих недоумків, недовчених поповичів, і, зібравши навколо себе розумних освічених людей, повести боротьбу за чолове місце не лише в організації націоналістів, але й за владу на всій соборній, самостійній Україні. Бо, як писав у своєму посланні його духовний патрон Шептицький: «З волі всемогутнього і всемилостивого бога в трійці єдиного почалася нова епоха в житті державної, соборної, самостійної…» Ох, ох, як недовго тривала та епоха. Бо той миршавий Стецько з чорненькими вусиками «а-ля фюрер» разом із своїм Бандерою не змогли повести справу як слід. З волі бога сталося зовсім не так, як гадалося…

Вони йшли довгими коридорами, долали похмурі сходові марші, повертали, прошкуючи за худорлявим ченцем, то ліворуч, то праворуч, поки зрештою не опинились у досить просторій і світлій приймальні. Чернець показав їм на розставлені вздовж стін, оббиті червоною шкірою, стільці і, не зронивши й слова, заходився перегортати на столі якісь папери.

— Небагато живуть, — озираючись по кімнаті, мовив Лебедь.

— З волі божої, з його заповітів…

— Не смішіть мене перед аудієнцією, отче…

— Щось у