все буде якнайкраще, Гордію Семеновичу! — сказав я. — Але зараз я вас прошу. Ви мене не послухали вчора. Ви надто допитливі. Це вам шкодить. Ви замкніть зараз лабораторію. Дайте мені ключ. Так! Я сам замкну двері інституту. Так! Тепер я піду спати. Вранці я працюватиму. На сьогодні годі. Завтра ми все з’ясуємо. Годі! Годі, я кажу!
Сам замкнув двері інституту. Вийшли. Розвиднялось. На лаві перед дверима сиділи Ліда Янчевська, Талісман і Мазуракі. Вони жваво розмовляли, але коли ми підійшли — замовкли. — Ви йдіть, — сказав я Гордієві Семеновичу. — Ви стомились. Вам пора спати. Швидше йдіть! Куцими ніжками він намагався ступати ширше. Дійшов до воріт… В цю хвилину я згадав. І Ліда Янчевська, і Талісман, і Мазуракі мали підстави дивуватись. Я раптово побіг по доріжці, навздогін за Гордієм Семеновичем. — Гордію Семеновичу! — крикнув я на вулиці. — Хвилину. Я вже згадав… Прошу… Він поволі йшов назад. Зупинився біля мене. — Другий ключ, — сказав я, — другий ключ був у Людмили. Один у мене, другий у неї. Я свій сьогодні вночі загубив. А вона тепер… — Так, — згодився він, не дослухавши, що я маю сказати. — Вона, Людмила Оскарівна, в мене. Планети повертаються до своїх орбіт. А у вас… У вас страшні очі. Ви хворі. Він повернувся і пішов назад по вулиці. Талісман і Мазуракі зникли — лишилася сама Ліда. — Я вас довго чекала, — сказала вона. — Але й тепер не пізно. Ходімо. Я готова. — Лідо, — відповів я їй, — ми ще встигнемо зробити дослід. А тепер… я вас потурбую на одну хвилинку. Ходімо сюди. Я хотів запитати вас тут, надворі. Тут видніше. Погляньте на мої очі. Мені здається, що вони хворі. Погляньте! Мені чомусь ріже в очах. Погляньте, погляньте! Чи здорові, нормальні в мене очі?! Її очі були окреслені рівними темними бровами. Сині западини після безсонної ночі лягли внизу очей. — У вас здорові очі, — відповіла вона. — І вони сьогодні навіть веселі. Давно я не бачила таких очей у вас. Ви сумували, і такі були очі. А тепер вони веселі, здорові. Як же я вас ждала цілу ніч! Ми стояли на ґанку. Я почув телефонний дзвоник. Прожогом кинувся до кімнати. — Вадиме! Вадиме! — чув я голос Макса. — Стелла прекрасно себе почуває. Вона почала розмовляти. Зараз вона заснула. Зроблено великий винахід. Дівчина здорова. Не треба їхати! Не треба! Лягай спати! Я теж ляжу. На добраніч! Чи на добрий день?! Підвів голову. Ліда поралась біля столу. Вона приготувалася до впорскування білка. — Починаємо, — сказала тихо й спокійно. — Я готова. — Лідо! — Я заплющив очі. — Ідіть сюди. Я маю вам сказати щось надзвичайно важливе.
Я не знаю, навіщо все це?! Авто чекає біля під’їзду. Приїхав секретар крайкому. — Я не думав вас тут бачити, — винувато кажу я. — Така велика шана. — Ви ж знаєте, як вас шанують… — За віщо? — Ви зараз побачите, за що вам належить така шана. А поки що спасибі. Як дочка? — Я тут, — озивається Стелла. — Прекрасно, — каже секретар крайкому. — Я ж був певен, що вона одужає. — І я тепер певен, що вона повинна була одужати. — Маленька різниця. Тепер і тоді. Але нічого. Все може бути. І нерви в кожного з нас є. Ми — живі люди. Ми вміємо хвилюватись і радіти. — Пробачте, — кажу я, — ще раз пробачте за мій нічний візит. Але почуття батька й почуття вченого збіглись в один час. І я не витримав. Почав згинатись. Треба було допомогти. Ще раз спасибі. — Кожен вчений у нас, — каже секретар, — нагадує батька. Батько дбає про дітей, вчений має дуже багато дітей. Погляньте навколо. Як їх не любити великою батьківською любов’ю? Хіба їх можна любити інакше? Авто тихо їде вулицею. Вподовж вулиці натовп. Спереду я бачу багато дітей. Вони тримають в руках квіти і посипають ними шлях. Квіти засипають авто. Вулиця нагадує місто півдня, де все потопає в квітах. Але там квіти — звичка, а тут, у нашому місті — символ великої любові. Квіти гостро, пронизливо пахнуть. — Великий час, — шепоче секретар. Та хіба він шепоче? Він кричить мені ці слова на вухо, але я однаково кепсько чую, навколо грають оркестри, і його крики розтоплюються в морі звуків. — Великий час! Щасливий час! — вгадую я. Ми їдемо вперед. Усе місто в огнях. Зелені, червоні, бузкові вогні. Прожектори, лампи, неонові труби, сплетені в узори й малюнки в дзеркальних вікнах, на фронтонах будинків, на арках. Вгорі відсвічує зорями оксамитове небо. Блищить налакований автомобілями асфальт. Вогні повторюються на вулицях, як на плесі широкої ріки. Ми їдемо вперед. Зупиняємось. Велика площа вся залита світлом. Біля мене Ліда, Стелла, секретар крайкому, а навколо тисячі дорослих і дітей. Рідні мені всі й близькі. Я стою в пасмі прожекторів. — Починайте, — шепоче секретар. — Пора! Вони ждуть! Зараз я їм скажу про винахід. Скажу, як народилась думка про нього. Як багато років із моїми помічниками я працював над білком. Скажу, що віднині проблема штучного білка розв’язана. Не сонячні машини, — завтра наші заводи почнуть виробляти його. Ми зробимо штучний одяг, дамо людям дешеву споживну речовину, оздоровимо трудящих. Звільниться багато енергії. Ми її скеруємо на нове велетенське будівництво. Збудуємо нові палаци, нові мости, книгозбірні, музеї. Навколо білка ще точитиметься боротьба. Ми маємо його. Зараз ще важко навіть сказати, що несе нам цей великий винахід. Написано тільки пролог. Але перший дослід блискучий. Дослід на живій людині, на моїй дочці Стеллі. Ось вона стоїть перед вами, врятована від смерті, і стверджує відкриття. Очі її блищать, на щоках грає рум’янець, вона сміється. Біля неї стоїть Ліда — радість моя, відважна, прекрасна дівчина. В тиші я підіймаю все вище й вище руку, немов чую високу, впевнену ноту камертона. І от я починаю говорити, розповідаю про пролог, який робить зрушення в науці. На майдані тиша.
1934. Київ.
Сам замкнув двері інституту. Вийшли. Розвиднялось. На лаві перед дверима сиділи Ліда Янчевська, Талісман і Мазуракі. Вони жваво розмовляли, але коли ми підійшли — замовкли. — Ви йдіть, — сказав я Гордієві Семеновичу. — Ви стомились. Вам пора спати. Швидше йдіть! Куцими ніжками він намагався ступати ширше. Дійшов до воріт… В цю хвилину я згадав. І Ліда Янчевська, і Талісман, і Мазуракі мали підстави дивуватись. Я раптово побіг по доріжці, навздогін за Гордієм Семеновичем. — Гордію Семеновичу! — крикнув я на вулиці. — Хвилину. Я вже згадав… Прошу… Він поволі йшов назад. Зупинився біля мене. — Другий ключ, — сказав я, — другий ключ був у Людмили. Один у мене, другий у неї. Я свій сьогодні вночі загубив. А вона тепер… — Так, — згодився він, не дослухавши, що я маю сказати. — Вона, Людмила Оскарівна, в мене. Планети повертаються до своїх орбіт. А у вас… У вас страшні очі. Ви хворі. Він повернувся і пішов назад по вулиці. Талісман і Мазуракі зникли — лишилася сама Ліда. — Я вас довго чекала, — сказала вона. — Але й тепер не пізно. Ходімо. Я готова. — Лідо, — відповів я їй, — ми ще встигнемо зробити дослід. А тепер… я вас потурбую на одну хвилинку. Ходімо сюди. Я хотів запитати вас тут, надворі. Тут видніше. Погляньте на мої очі. Мені здається, що вони хворі. Погляньте! Мені чомусь ріже в очах. Погляньте, погляньте! Чи здорові, нормальні в мене очі?! Її очі були окреслені рівними темними бровами. Сині западини після безсонної ночі лягли внизу очей. — У вас здорові очі, — відповіла вона. — І вони сьогодні навіть веселі. Давно я не бачила таких очей у вас. Ви сумували, і такі були очі. А тепер вони веселі, здорові. Як же я вас ждала цілу ніч! Ми стояли на ґанку. Я почув телефонний дзвоник. Прожогом кинувся до кімнати. — Вадиме! Вадиме! — чув я голос Макса. — Стелла прекрасно себе почуває. Вона почала розмовляти. Зараз вона заснула. Зроблено великий винахід. Дівчина здорова. Не треба їхати! Не треба! Лягай спати! Я теж ляжу. На добраніч! Чи на добрий день?! Підвів голову. Ліда поралась біля столу. Вона приготувалася до впорскування білка. — Починаємо, — сказала тихо й спокійно. — Я готова. — Лідо! — Я заплющив очі. — Ідіть сюди. Я маю вам сказати щось надзвичайно важливе.
Я не знаю, навіщо все це?! Авто чекає біля під’їзду. Приїхав секретар крайкому. — Я не думав вас тут бачити, — винувато кажу я. — Така велика шана. — Ви ж знаєте, як вас шанують… — За віщо? — Ви зараз побачите, за що вам належить така шана. А поки що спасибі. Як дочка? — Я тут, — озивається Стелла. — Прекрасно, — каже секретар крайкому. — Я ж був певен, що вона одужає. — І я тепер певен, що вона повинна була одужати. — Маленька різниця. Тепер і тоді. Але нічого. Все може бути. І нерви в кожного з нас є. Ми — живі люди. Ми вміємо хвилюватись і радіти. — Пробачте, — кажу я, — ще раз пробачте за мій нічний візит. Але почуття батька й почуття вченого збіглись в один час. І я не витримав. Почав згинатись. Треба було допомогти. Ще раз спасибі. — Кожен вчений у нас, — каже секретар, — нагадує батька. Батько дбає про дітей, вчений має дуже багато дітей. Погляньте навколо. Як їх не любити великою батьківською любов’ю? Хіба їх можна любити інакше? Авто тихо їде вулицею. Вподовж вулиці натовп. Спереду я бачу багато дітей. Вони тримають в руках квіти і посипають ними шлях. Квіти засипають авто. Вулиця нагадує місто півдня, де все потопає в квітах. Але там квіти — звичка, а тут, у нашому місті — символ великої любові. Квіти гостро, пронизливо пахнуть. — Великий час, — шепоче секретар. Та хіба він шепоче? Він кричить мені ці слова на вухо, але я однаково кепсько чую, навколо грають оркестри, і його крики розтоплюються в морі звуків. — Великий час! Щасливий час! — вгадую я. Ми їдемо вперед. Усе місто в огнях. Зелені, червоні, бузкові вогні. Прожектори, лампи, неонові труби, сплетені в узори й малюнки в дзеркальних вікнах, на фронтонах будинків, на арках. Вгорі відсвічує зорями оксамитове небо. Блищить налакований автомобілями асфальт. Вогні повторюються на вулицях, як на плесі широкої ріки. Ми їдемо вперед. Зупиняємось. Велика площа вся залита світлом. Біля мене Ліда, Стелла, секретар крайкому, а навколо тисячі дорослих і дітей. Рідні мені всі й близькі. Я стою в пасмі прожекторів. — Починайте, — шепоче секретар. — Пора! Вони ждуть! Зараз я їм скажу про винахід. Скажу, як народилась думка про нього. Як багато років із моїми помічниками я працював над білком. Скажу, що віднині проблема штучного білка розв’язана. Не сонячні машини, — завтра наші заводи почнуть виробляти його. Ми зробимо штучний одяг, дамо людям дешеву споживну речовину, оздоровимо трудящих. Звільниться багато енергії. Ми її скеруємо на нове велетенське будівництво. Збудуємо нові палаци, нові мости, книгозбірні, музеї. Навколо білка ще точитиметься боротьба. Ми маємо його. Зараз ще важко навіть сказати, що несе нам цей великий винахід. Написано тільки пролог. Але перший дослід блискучий. Дослід на живій людині, на моїй дочці Стеллі. Ось вона стоїть перед вами, врятована від смерті, і стверджує відкриття. Очі її блищать, на щоках грає рум’янець, вона сміється. Біля неї стоїть Ліда — радість моя, відважна, прекрасна дівчина. В тиші я підіймаю все вище й вище руку, немов чую високу, впевнену ноту камертона. І от я починаю говорити, розповідаю про пролог, який робить зрушення в науці. На майдані тиша.
1934. Київ.