- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (45) »
Юрій Сотник «ЛЮДИНА БЕЗ НЕРВІВ» Оповідання
© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Переклав з російської ВАДИМ ДУБЕНКО Малював МИХАЙЛО ПОПОВИЧ, ОЛЕКСАНДР ШАХГЕЛДЯН[1] Перекладено за виданням: Юрий Сотник. Невиданная птица, «Детская литература», 1964.
КІНОХРОНІКА
Тієї суботи, прийшовши із школи і пообідавши, я дістав із шафи саморобний кінознімальний апарат і взявся до свого звичного діла: завів пружину апарата, націлив порожній, без плівки, апарат на кицьку, яка вмивалася посеред кімнати, і натиснув на спуск. Апарат затріскотів; кицька подивилася на мене довгим поглядом, позіхнула, потяглася й пішла під ліжко. Я почвалав на кухню і наставив рамку видошукача на маму, яка мила посуд. Кінокамера знов затріскотіла. Мама тяжко зітхнула й похитала головою: — Господи! Ох і набрид же ти мені із своїм апаратом! Я теж зітхнув і поплентався геть із квартири. У дворі на лавочці сиділа бабуся. Перед нею катали бляшаного самоскида двоє малюків. Я навів свою камеру на них. — Усе тиркотить і тиркотить! — прошамкотіла старенька. — Інші діти книжки читають чи бавляться собі, а цей усе тиркотить і тиркотить…
Більше я не тріскотів. Я повернувся додому, сховав свій апарат, сів коло столу й понуро замислився. Минуло вже десять днів, як я з татовою допомогою змайстрував свою кінознімальну камеру та проектора до неї. Вийшла моя камера непоказною, але перша ж плівка, знята нею, виявилася цілком пристойною. Відтоді й почалися мої муки. Татко купив мені два мотки плівки. Перший пробний моток я зопалу перевів на всілякі дрібниці, а коштував він не так уже й мало. Я пообіцяв татові, що більше не змарную жодного кадрика. Я поклав собі: на плівці, що залишилась у мене, зняти таку бойову, таку захоплюючу кінохроніку, щоб усі глядачі були вражені. Кілька днів я тинявся із своїм апаратом по місту, сподіваючись, що трапиться сяка-така пригода, але нічого не траплялось. Я остобісів усім родичам та знайомим, розпитуючи їх, чи, бува, не готується де-небудь цікава подія, але так ні про що й не дізнався. Моточок плівки лежав незайманий у шухляді мого стола, а сам я втішався тільки тим, що наводив порожній апарат то туди, то сюди й примушував його тріскотіти на холостому ходу. Цим тріскотінням я теж усім набрид, та й самому собі добряче надокучив. Задзеленчав дзвінок. Я вийшов до передпокою, відчинив двері й побачив свого двоюрідного брата, п'ятикласника Владика Аникєєва. Я відразу здогадався, що у Владика щось скоїлося. Заняття в школі давно закінчились, а він був з портфелем в руках. Крім того, звичайно солідний, охайний, він мав зараз якийсь розтіпаний вигляд: пальто його було розхристане, комір гімнастерки розстебнутий, а великі круглі окуляри сиділи на носі криво. — Драстуй! Діло є! — сказав він, похмуро глипнувши на мене, і став скидати пальто. — Із школи? — спитав я. — Ага! — Чом так пізно? — Збір проводив. — Загону? — Ні, з третьою ланкою. Владик пройшов до кімнати і став розглядати в дзеркалі своє обличчя. — П-падлюки! — процідив він крізь зуби. Тільки тут я спостеріг, що праву дужку його окулярів зламано, а через щоку тягнуться чотири подряпини. — Ти наче бився, чи що? — спитав я. — Розбороняв, — пробурчав Владик, не відриваючись од дзеркала. — Кого розбороняв? — Третю ланку. — Оце-то ланка! На зборі побилися? — Ні, опісля. — Владик поправив на носі окуляри, але вони тут же знову з'їхали набік. — А що ж то за збір був у вас? — На тему «Дружба допоможе в навчанні та в праці». Я гепнувся на диван і зареготав. Владик одійшов від дзеркала.
— Тобі смішки, звичайно, а мене як голову на кожній раді дружини проробляють. — Він сів на стільця, розставивши ноги і обіпершись руками об коліна. — Словом, пумо ближче до діла. Твій апарат працює? Я відразу перестав сміятися: — Працює. — І плівка є? — Є. Тільки небагато. Моточок один. Владик пильно дивився на мене крізь перекошені окуляри. — Кінохроніку зняти хочеш? Бойову! Тут я вже зовсім насторожився: — Авжеж, хочу! А що саме? — Бійку. Справжню. Четверо хлопчаків битимуться і, можливо, троє дівчаток. Я так і підстрибнув. Я просто вухам своїм не вірив, що мені так поталанило. — Владику! Ти не брешеш? Хто битиметься? Де? Коли? — Завтра о дев'ятій ранку. В парку. Третя ланка битиметься. — Знов третя ланка! — Еге! Стривай, я тобі змалюю обстановку. — Владик присунувся із стільцем ближче до мене. — Розумієш, у нашому загоні з дружбою не зовсім гаразд. Ми з Люсею, нашою вожатою, за один тільки місяць два заходи по впровадженню дружби провели: збір загону на тему «Відмінно вчитись і міцно дружити» та літературну вікторину на тему «Класики світової літератури про дружбу». Ми з Люсею і самі замучились і всіх замучили, готуючи ці заходи, а дружба й досі не на висоті. Надто в третій ланці. З нею просто лихо та й годі! Як перегризлися через щось улітку, розбилися на два табори, то й досі воюють. Ми з Люсею думали, думали, що з ними робити, і поклали для них спеціальний збір ланки організувати, присвячений дружбі. Ватажкові одного табору, Андрієві Тарантасову, звеліли підготувати доповідь на тему «Навіщо потрібна дружба», а його ворогові, Осьці Дробилкіну, доручили співдоповідь «Що перешкоджає нашій дружбі». Тані Зарубіній (вона в них поетеса) замовили написати вірші про дружбу, а всіх разом примусили розучити пісню «Наша ланка крокує дружно». Сьогодні, значить, і провели. Андрій свою доповідь благополучно виголосив, а Оська як почав свою співдоповідь, то відразу й заявив, що дружбі перешкоджають Андрійко та його компанія і що всі вони отакі й розперетакі. Ми з Люсею їх сяк-так угамували, але далі збір однаково нанівець зійшов: Тетяна відмовилась читати вірші, а пісню вони такими голосами проскиглили, що мені наче снігом за шкіру сипонуло. А після збору виходжу із школи на вулицю, дивлюсь, а вони вже! Гриць Тамару за косу вхопив, а Зінаїда Гриця портфелем по голові, а Оська… Словом, для кожного діло знайшлося. Я втрутився, і от тобі наслідок. Оце гарно, га?.. — Ну гаразд! Ти головне кажи: про завтрашній день. — Стривай! Зараз буде головне. Надоспіли
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (45) »