старшокласники, розігнали їх, і вони подалися додому. А я затримався: все намагався дужку до окулярів припасувати. Нарешті, йду додому, входжу в парадне (ми з Грицем на одних сходах живемо) і чую на верхній площадці голоси. Там уже зібралися Гриць, Андрій і Тетяна. Зупиняюся, прислухаюсь і знаєш, що чую? Гриць з Андрієм змовляються на Оську засаду влаштувати. Той, розумієш, завтра в кіно збирається на десяту ранку, а ці хочуть з дев'ятої в парку засісти і його підстерегти. І Тетяна з ними піде: з кущів дивитиметься. Я, значить, послухав їх, послухав, тихенько вийшов з парадного й кинувся до Оськи. Прибігаю до нього й кажу: отак, мовляв, і так, ти завтра по стежці, що через парк веде, не йди — там тебе Гриць з Андрієм відлупцювати збираються. А він дуже зрадів і каже: «Спасибі, що сказав. Я завтра з собою Микиту візьму і всіх наших візьму, і ми самі на них засаду влаштуємо і так їх відчухраємо, що тато з мамою не впізнають». Я на Оську аж очі витріщив. «Ти що, з глузду з'їхав? — кажу. — Ти гадаєш, я, голова ради загону, до тебе прибіг, аби отаке побоїще організувати?» А він відповідає: «Ти мене не агітуй! Тут питання принципове. Гриць з Андрієм задумали хуліганський вчинок, а хуліганам треба давати відкоша. І май на увазі, — каже, — якщо ти Гриця з Андрієм попередиш, ми тебе самого відлупцюємо, хоч ти й голова». Я подивився, подивився на Оську і раптом сказав: «Гаразд! Робіть, як знаєте! Нікого я попереджувати більше не буду». Це знаєш чому? Я згадав про тебе і надумав собі: хай вони завтра чубляться досхочу, а ти їх тихесенько зніми. А тоді ми твою кінокартину в школі покажемо. Нехай на них уся дружина полюбується! Може, хоч така ганьба їх перевиховає!

Я взагалі людина стримана, але тут я обняв Владика, цмокнув його в щоку, потім двічі перекинувся через голову на дивані. Коли я заспокоївся, Владик пояснив докладно, в якому місці парку буде засада, і на прощання міцно потис мені руку.

— Бажаю удачі. Я б сам з тобою завтра пішов, та ми вранці за місто їдемо.

Провівши Владика, я подумав, що мені треба заздалегідь оглянути місце завтрашньої зйомки. Я побіг у парк.

Місцина, вибрана вояками з третьої ланки, була дуже зручна для засади. Парк у нашому місті великий, стародавній. Він більше схожий на ліс, аніж на парк. Галявинка, через яку вела стежка до кінотеатру, зівсебіч заросла густим чагарником. Навіть за три метри від галявинки не можна було роздивитися, що на ній відбувається. А от вибрати підходящу позицію для зйомки виявилося не так і просто. З півгодини я лазив по кущах і все метикував, як же бути. Залізу глибше в кущі, бачу, що гілля неодмінно затулить мені об'єктив, виберуся ближче до галявинки — розумію, що так мене миттю викриють, а цього мені аж ніяк не хотілося. Якщо вірити розповідям Владика, то в третій ланці такий народ, що вони спершу відлупцюють людину, а тоді вже подумають, чи варто її лупцювати. Дарма що вони п'ятикласники, а я шестикласник, їх же багато, а я сам один!

На краю галявинки ріс великий клен. Я оглянув його. Листя клена вже добряче поріділо, і сховатися в ньому було трудно, але я подумав, що під час бійки люди не цікавляться тим, що діється у них над головою. Я надумав знімати з клена.

Удома я цілий вечір чистив та перевіряв свій апарат і розводив хімікалії, щоб завтра ж проявити плівку.

Коли всі полягали спати і погасили світло, у мене виникло неприємне передчуття, що завтра мене поб'ють. Але я пригадав, що справжнім кінооператорам доводиться знімати і на Північному полюсі, і в Антарктиді, і в лісах, де аж кишать дикі звірі, і в кривавих битвах. І мені стало навіть приємно від думки, що на мене також чатуватиме небезпека.

А вранці, близько дев'ятої години, я вже був на своєму бойовому посту: лежав животом на нижній гілці клена, тримаючи поперед себе заряджений і заведений апарат.

Ранок стояв ясний, сонячний. З висоти трьох метрів переді мною відкривався чудовий краєвид. Кущі, якими заріс майже весь-парк, видавалися клубами бурого диму, а над ними, ніби язики полум'я, здіймалися червоні, жовті, оранжеві клени, берези їх тополі. Спершу я думав, що зовсім не важко буде пролежати на гілці хоч би й до самого вечора, та що довше я лежав, то більше виявляв під собою якихось горбків і сучків, які дедалі болючіше впиналися в тіло. Хвилин через десять мені стало зовсім несила, і я сів верхи, аби трохи перепочити. Сів… та так і завмер.

Поблизу почувся легкий тупіт, і на галявину щодуху вилетів хлопчисько в лижному костюмі. Круто звернувши із стежки, він посковзнувся, гепнувся, миттю підскочив і пірнув у кущі десь праворуч від мене. Не встиг я і оком змигнути, як примчали дві дівчинки: одна блондинка, друга вогненно-руда. Вони на хвильку зупинилися, покрутилися на одному місці з величезною швидкістю, потім кинулися в різні боки і теж зникли в кущах. Останнім прибіг ще хлопчик, маленький, худенький. Він не ховався. Він з ходу став накарачки, зробив півколо, підповз до крайнього куща й виглядав з-за нього на стежку.

Тут тільки я схаменувся. Безшумно й рвучко я знову простягнувся на гілці і так напоровся животом на сучок, що від болю аж крякнув, мов качка. Четверо внизу не помітили цього.

— Ідуть? Ocю, йдуть? — голосним шепотом запитували з кущів.

— Ні! Не видно, — відповідав маленький хлопчик.

— Ось! Де ти їх бачив? Де ти їх бачив?

— Метрів за двісті від нас… Ми вже в парк увіходили. Я оглянувся назад, а вони з провулка на майдан виходять. Дівчата! Зіно, Тамаро, слухайте: ми з Микитою на хлопців нападемо, а ви відразу на Таньку навалюйтесь. Гаразд?

Блондинка за своїм кущем нічого не відповіла, а руда пробурчала майже басом:

— Авжеж! Будемо ми ще битися! Що ми, хуліганки якісь…

Оська знову виглянув на стежку і тут же подався назад:

— Ідуть!

Троє в кущах притихли. Я не міг бачити стежки, я бачив тільки Оську, який пильнував за нею. Він то припадав грудьми до самої землі, то лягав на бік, то знову рачкував.

— Ідуть! — шепотів він, страшенно хвилюючись. — Метрів п'ятдесят лишилося. Зупинилися… Ой! Одягаються в щось…. Маски надівають. Маски! Чорні! Ідуть! — Оська позадкував, заповз у кущі і вже звідти поквапом прошепотів: — Дівчата! Зіно! Якщо Танька допомагатиме хлопцям, ви з Тамаркою свої передсуди облиште, чуєте?

— Угу, — почулося з-за куща, крізь який маячила руда пляма.

Більше ніхто не вимовив жодного слова.

І ось на галявинці з'явилося ще троє змовників. Поетеса Тетяна мала зовнішність, що дуже пасувала поетесі: у неї були темні кучері, бліде обличчя й великі чорні очі з довгими віями. Обох її супутників навіть без будь-якої бійки варто було зняти на