тисяч примірників. І це в країні, де майже двісті мільйонів населення, а з них двадцять шість мільйонів голосували за Голдуотера! Спершу я вирішила оплатити кілька рекламних оголошень у газетах, але потім подумала, що краще буде розіслати книжки самій, і закупила їх зі сорокапроцентною знижкою. — Місіс Бранер уп'ялася пальцями в бильця крісла. — А тепер ось він дратує мене, і я хочу, щоб він облишив за мною стежити. Я хочу, щоб ви примусили його це зробити. Вулф похитав головою:

— Безглуздя.

Місіс Бранер узяла зі столика поруч свою коричневу шкіряну сумочку, відкрила її, дістала чекову книжку та ручку, неквапом розгорнула на столику книжку і так само не поспішаючи, методично заповнила спершу корінець, а тоді бланк чека. Потім вирвала чек, підвелася, поклала його на стіл перед Вулфом і повернулась до крісла.

— Тут п'ятдесят тисяч доларів, — промовила вона. — Це тільки аванс. Я вже сказала, що не спинюся ні перед якою сумою.

Вулф на чек навіть не глянув.

— Мадам, — озвався він, — я не чудодій і не кретин. Якщо за вами стежать, то тепер уже відомо, що ви прийшли сюди, і ясно, що прийшли ви найняти мене. Мабуть, вони вже прислали шпига взяти під нагляд і цей будинок. А коли й ні, то вони почнуть стежити відразу, як тільки зрозуміють, що я виявивсь віслюком і взявся за цю справу. — Вулф повернув до мене голову: — Арчі, скільки агентів має ФБР у Нью-Йорку?

— О-о… — Я підібгав губи. — Не знаю напевно, але мабуть, сотні дві. Їх то більше, то менше.

Вулф повернувся знов до місіс Бранер.

— А в мене один — містер Гудвін. Сам я у справах з дому ніколи не виходжу. Це було б…

— У вас є ще Саул Пензер, Фред Деркін, Оррі Кетер…

Іншим разом перелік цих імен дійняв би Вулфа до живого, але не тепер.

— Я не маю права просити цих людей іти на такий ризик, — відказав він. — Не думаю, що й містер Гудвін стане ризикувати. Так чи так, все це безглузда і марна затія. Ось ви кажете: «Примусити його»… Отже, ви хочете, щоб я примусив ФБР перестати за вами стежити?

— Так.

— Яким чином?

— Не знаю.

— І я не знаю. — Вулф похитав головою. — Ні, мадам. Ви самі накликали на себе лихо, от його й маєте. Я не хочу сказати, що не схвалюю вашої акції з книжкою, однак поділяю думку адвокатів: це донкіхотство. Дон Кіхот мужньо терпів свої злигодні, тепер це судилося вам. Вони не стежитимуть за вами довіку, адже ви самі сказали, що ви — не конгресмен і не якийсь там дрібний службовець, який боїться втратити роботу. Але книжок більше не розсилайте.

Місіс Бранер сиділа, покусуючи губи.

— А я думала, що ви нікого й нічого не боїтесь.

— Боюсь? Я намагаюся не робити дурниць, а це ще не означає, що я боюся.

— Я вже сказала, що цього доручення не виконає ніхто, крім вас.

— Тоді ваше становище складне.

Гостя знову відкрила сумочку, дістала чекову книжку та ручку й, заповнивши другий бланк — і цього разу спочатку корінець, — підійшла до столу Вулфа. Потім узяла перший чек, поклала замість нього новий і вернулася до крісла.

— Ці сто тисяч доларів, — промовила вона, — тільки аванс. Усі витрати я оплачуватиму окремо. Якщо вам пощастить виконати моє доручення, то, крім авансу, одержите гонорар, і його розмір ви назвете самі. А не пощастить — ці сто тисяч однаково залишаться вам.

Вулф потягся рукою по чек, уважно його розглянув, тоді поклав назад і, відкинувшись на спинку крісла, заплющив очі. Знаючи його, я здогадувався, про що він міркує. Ні, не про доручення цієї жінки — адже він уже сказав, що воно безглузде. Вулф думав про ту привабливу обставину, що, маючи п'ятого січня ці сто тисяч доларів у кишені, йому не доведеться брати роботу не тільки до кінця зими, а й навесні і навіть улітку. Можна буде перечитати сотні книжок і розвести тисячі орхідей! Не життя, а рай. Кутики рота в нього скривилися — як на Вулфа, то це означало широку усмішку. Він розкошував. Що ж, півхвилини на такі розкоші можна згаяти, зрештою, чоловік має право помріяти; та коли минула ціла хвилина, я гучно кахикнув.

Вулф розплющив очі й випростався в кріслі:

— Ви маєте пропозиції, Арчі?

Отже, його вже спокусив обіцяний гонорар! Може, навіть усупереч здоровому глузду він вплутається в таку ризиковану справу. Щоб цього не сталося, треба насамперед позбутись нашої гості — і якнайшвидше.

— Не так зопалу, — озвався я. — Пропозицій нема, але є зауваження. Ви сказали: якщо за місіс Бранер стежать, то «хвіст» прийшов і сюди. Але ж коли вже вони підслуховують її телефонні розмови, то навіщо їм завдавати собі клопоту й вистежувати місіс Бранер тут? Адже вони чули, як її секретарка домовлялася про цю зустріч.

Вулф насупив брови:

— Отже, за моїм будинком уже стежать.

— Не виключено. Однак може бути, що справа стоїть не так уже й погано, як гадає місіс Бранер. Звісно, місіс Бранер ні до чого перебільшувати зумисне, проте…

— Я нічого не перебільшую! — урвала мене гостя.

— Звичайно, ні, — кивнув я головою в її бік і знову звернувся до Вулфа: — Проте люди, які не звикли, щоб їх дратували, легко піддаються роздратуванню. А чи вони справді стежать, ми можемо перевірити зараз же. — Я повернувся до гості: — Ви приїхали в таксі, місіс Бранер?

— Ні, власною машиною. Шофер чекає мене перед будинком.

— Чудово. Я проведу вас до машини і, коли ви поїдете, подивлюся, що буде. — Я підвівся. — Містер Вулф повідомить вас про своє рішення завтра.

І я рушив до кушетки по її соболі.

Мої хитрощі вдалися. Щоправда, нашій гості вони не сподобались — адже місіс Бранер приїхала найняти Hipo Вулфа. Вона просиділа ще хвилин п'ять, намагаючись умовити детектива, та скоро зрозуміла, що тільки дратує його, і підвівшись, дозволила себе вдягти. Місіс Бранер була дуже невдоволена Вулфом. Знаючи, що господар не любить ручкатися, вона не стала прощатися з ним за руку, але коли я провів її на ґанок, міцно потисла мені долоню, гадаючи, мабуть, що я можу вплинути на рішення Вулфа, З семи східців ґанку кілька обмерзли кригою, і я, підтримуючи гостю за лікоть, допоміг їй зійти на тротуар. Там, біля відчинених дверцят машини, її вже чекав шофер. Перше ніж сісти в машину, місіс Бранер глянула на мене своїми темно-карими очима іі сказала:

— Дякую, містере Гудвін. Певна річ, ви теж одержите чек.

Шофер навіть не намагався допомогти їй — видно, місіс Бранер воліла сідати в машину сама. Отже, вона не була однією з тих удовиць у літах, які люблять, коли їх підхоплюють під руки кремезні чоловіки. Тільки-но місіс Бранер вмостилася, шофер причинив дверцята, сів за кермо й рушив. Не проїхали вони й тридцяти ярдів у бік Дев'ятої авеню, як машина, що стояла поблизу з погашеними фарами, враз захурчала й ковзнула з уже ввімкнутим