це так несподівано… А… що це? Ти що, просив за мене Войтовича?
— Та ні, навпаки він мене просив. Це мої… як він каже — ролики. Треба зіграти знаєш кого? Мою коханку. Тобто навіть одразу трьох. Потягнеш?
— Віку… ти серйозно? Ти — у відеокліпах? Войтовича?! Нічого собі… І… запрошуєш мене?
— Звісно. А кого ж іще? Приїжджай. Тут усе лише починається — товктимуться, пробач — тусуватимуться цілу ніч.
— А якщо я все-таки не підійду? Ну, впреться Сергійович — я його знаю. Знову, як і тоді, знайдуть гарнішу. Тоді буде подвійне розчарування.
— Не знайдуть, — упевнено мовив Віктор. Помовчав і додав: — Ти найгарніша. Можеш мені повірити.
Коли надійшов Войтович, Віктор мовчки простягнув йому телефон. — Ну що, знайшов хоч одну кохану? — Усіх трьох. — Швидко це в тебе, — здивувався метр. — Ну, воно й не дивно. Переможець… Здоровезний хрущ, прогудівши в темряві, вдарився у плече Войтовича і впав на землю догори ногами, ворушачи лапками, намагаючись перекинутися. — Ну нічого собі… — мовив той. — Озвіріли. Цього року їх як ніколи. — Це ж добре, — зауважив Віктор. — Як каже одна поважна людина — «хрущі літають — отже, будемо жити». — Нормально, — сподобався дотеп метрові. — Хто придумав? — Петро Франкенштейн. — Як-як?! — Петро Франкенштейн, — повторив Віктор. — Ви його не знаєте. Поважна людина. До речі — мужик прикольний! Ви би бачили цю морду! Такий типаж! Ось кого у відеокліпах знімати. — Не жартуєш?.. — зацікавлено й водночас з недовірою промовив метр. — Гм… Знімай. Тобі й карти в руки. Вони говорили довго. Спільне минуле, плани на майбутнє, просто думки вголос. А за вікнами студії вмикалося, вимикалося, звучало… Їх не чіпали, наче всі розуміли, що тут зараз вирішується важливе для їхнього шефа питання. — Ну? — запитливо дивлячись, Войтович простяг йому руку. — То як? — Про що ви? — не зрозумів Віктор. — Про тебе. Дуже хочу мати тебе у своїй команді. Рука метра залишалася простягнутою, а Віктор тільки розпачливо похитував головою, не знаючи, як вчинити. Вона наче створена була, щоб з’являтися в найпроблемніші моменти його життя й полегшувати його своєю появою. Так сталося і цього разу. А метр отримав свого роду тайм-аут, побачивши несподівано Ольгу, яка заходила на подвір'я студії. — О… — мовив Войтович, — а тебе, сонечко, яким вітром сюди занесло? — Я її запросив, — пояснив йому Віктор. — Ви ж казали терміново знайти собі кохану, то я виконую. — Гм… н-да-а… м-м… — Войтович був здивованим. — Ну, що ж… вибір схвалюю. То як? Рука була простягнута повторно, а Віктор, тепер уже не роздумуючи, подав свою й потис її. — Ну й рука в тебе… — пожалівся метр, — залізо! Але для нашої не надто делікатної справи, гадаю, підійде. — Усе, що з заліза, — завжди підійде, — автоматом мовила Ольга. — Якщо постаратися… — Гарно… — розплився в посмішці Войтович. — А цей афоризм хто народив? — Петро Франкенштейн, — сказала Ольга з такими інтонаціями, наче цього не можна не знати. — Ну, ви, — несподівано розлютився метр, — ідіть до дідька! Взяли моду зі старшого покоління глузувати! Ану, вперед! Розбалакалися. Ні холери не зробили сьогодні… Он ранок уже — життя починається! Схопивши, він потяг їх до студії — галасуючи, напускаючи на себе цю показну суворість і водночас не ховаючи доброї усмішки. Схоже було, що життя для цих трьох людей дійсно лише починалося.
07.11. 2004 р.
З повагою та любов'ю — автор.
Коли надійшов Войтович, Віктор мовчки простягнув йому телефон. — Ну що, знайшов хоч одну кохану? — Усіх трьох. — Швидко це в тебе, — здивувався метр. — Ну, воно й не дивно. Переможець… Здоровезний хрущ, прогудівши в темряві, вдарився у плече Войтовича і впав на землю догори ногами, ворушачи лапками, намагаючись перекинутися. — Ну нічого собі… — мовив той. — Озвіріли. Цього року їх як ніколи. — Це ж добре, — зауважив Віктор. — Як каже одна поважна людина — «хрущі літають — отже, будемо жити». — Нормально, — сподобався дотеп метрові. — Хто придумав? — Петро Франкенштейн. — Як-як?! — Петро Франкенштейн, — повторив Віктор. — Ви його не знаєте. Поважна людина. До речі — мужик прикольний! Ви би бачили цю морду! Такий типаж! Ось кого у відеокліпах знімати. — Не жартуєш?.. — зацікавлено й водночас з недовірою промовив метр. — Гм… Знімай. Тобі й карти в руки. Вони говорили довго. Спільне минуле, плани на майбутнє, просто думки вголос. А за вікнами студії вмикалося, вимикалося, звучало… Їх не чіпали, наче всі розуміли, що тут зараз вирішується важливе для їхнього шефа питання. — Ну? — запитливо дивлячись, Войтович простяг йому руку. — То як? — Про що ви? — не зрозумів Віктор. — Про тебе. Дуже хочу мати тебе у своїй команді. Рука метра залишалася простягнутою, а Віктор тільки розпачливо похитував головою, не знаючи, як вчинити. Вона наче створена була, щоб з’являтися в найпроблемніші моменти його життя й полегшувати його своєю появою. Так сталося і цього разу. А метр отримав свого роду тайм-аут, побачивши несподівано Ольгу, яка заходила на подвір'я студії. — О… — мовив Войтович, — а тебе, сонечко, яким вітром сюди занесло? — Я її запросив, — пояснив йому Віктор. — Ви ж казали терміново знайти собі кохану, то я виконую. — Гм… н-да-а… м-м… — Войтович був здивованим. — Ну, що ж… вибір схвалюю. То як? Рука була простягнута повторно, а Віктор, тепер уже не роздумуючи, подав свою й потис її. — Ну й рука в тебе… — пожалівся метр, — залізо! Але для нашої не надто делікатної справи, гадаю, підійде. — Усе, що з заліза, — завжди підійде, — автоматом мовила Ольга. — Якщо постаратися… — Гарно… — розплився в посмішці Войтович. — А цей афоризм хто народив? — Петро Франкенштейн, — сказала Ольга з такими інтонаціями, наче цього не можна не знати. — Ну, ви, — несподівано розлютився метр, — ідіть до дідька! Взяли моду зі старшого покоління глузувати! Ану, вперед! Розбалакалися. Ні холери не зробили сьогодні… Он ранок уже — життя починається! Схопивши, він потяг їх до студії — галасуючи, напускаючи на себе цю показну суворість і водночас не ховаючи доброї усмішки. Схоже було, що життя для цих трьох людей дійсно лише починалося.
07.11. 2004 р.
Післямова
Дорогі, любі жінки! Гарні, розумні та незалежні! Гадаю, всім Вам зрозуміло, що герой роману — персонаж вигаданий. Можливо, навіть, хтось із Вас подумає, що створював його автор, хильнувши зайвого. Нехай так. І все таки… Коли надворі смеркне, і Ви засвітите світло в кімнаті, перейдіть непомітно до сусідньої темної кухні і, відхиливши шторку, визирніть у темряву. Чи не стоїть бува там, унизу, той, хто день у день, завмираючи, безнадійно дивиться на Ваші вікна? Хтось добре знайомий, із тих, кого Ви звикли не брати до уваги. Подивіться уважно. Можливо, на його плечі, не надто широкому, немає татуйованої пащі хижака. Не виключено також, що він не торгує машинами й не «клепає» хітів для попсових зірок. Та хіба ж про це наш роман?З повагою та любов'ю — автор.