Олексій Коробіцин ХУАН МАРКАДО — МЕСНИК ІЗ ТЕХАСУ Історична повість

^©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Малював В. ГОРЯЄВ

Переклад здійснено за виданням: А. Коробицын, Тайна Музея восковых фигур. Издательство «Детская литература», М., 1968 г.

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ перший ТЕХАСЬКИЙ ЛІКАР

— Клята країна! Зачиниш вікно — дихати нічим. Відчиниш — на полум'я свічки налетить стільки всілякої нечисті, що цілу ніч не заснеш!

Лікар Крафт звик розмовляти сам із собою. Погана звичка! Він це чудово розумів і, бувало, раптом закусював губу і перелякано озирався — чи не сказав він чогось зайвого… Чи не почув хто?

Може здатися дивним, але самотні люди, які тривалий час зберігають важливі таємниці, коли залишаються наодинці з собою, нерідко розмовляють уголос. Та це й зрозуміло: у них немає нікого, з ким можна було б поділитися. Лікар хоча й був старожилом серед колоністів Техасу, але ні з ким не водив знайомства. Ніхто не знав, що привабило в пустельні мексіканські краї цього вузькоплечого, маленького, як підліток, чоловіка. Його не цікавили ні табуни диких мустангів, ні оренда земельних ділянок. Правда, за свої послуги лікар Крафт брав великі гроші. Якщо ж у пацієнтів їх не було, то він мовчки розводив руками і вбирав свою лису голову в плечі, немов кажучи: «Дуже шкода… Дуже шкода…» При цьому його зморшкувате личко складалося в жалісливу гримасу.

А втім, якось лікар Крафт вилікував хворого зовсім безплатно. Це був чорний раб одного з колоністів.

Хазяїн, здоровенний п'яниця-фермер, побив свого негра важким залізним ланцюгом. Коли лікар сказав, скільки буде коштувати лікування раба, фермер сердито сплюнув:

— Тьху! Нехай краще здохне! Він і здоровий таких грошей не варт!

Тоді лікар сказав:

— Хочете за нього… два долари?

— Що? — заревів розлютившись колоніст. — Та він мені коштував тисячу вісімсот доларів! В Алабамі. Це ж зовсім молодий негр. Йому лише тридцять років!

— Так, так, — співчутливо зітхнув лікар, — страх як дорого коштують тепер негри… ще й лікарям треба платити… І ховати на свій кошт… Страшенно дорого!

— Ховати? На свій кошт? Оце вже ні! Краще я на два долари куплю пляшку поганенького віскі…

Так Крафт придбав напівмертвого негра і почав його лікувати. Негр вижив. Та зовсім оглух і осліп на одне око. І розум його потьмарився. Цей величезний кафр^[1] з ліловим відтінком шкіри, на якій біліла тьма-тьмуща шрамів, був зараз єдиним слугою лікаря Крафта і, мабуть, єдиною людиною, що його любила.

Маленький лікар ставився до свого чорного раба гарно. Навіть ласкаво. Спочатку він бачив у ньому чудовий взірець своєї хірургічної майстерності і пишався ним. Пізніше, коли негр поправився, додалася радість корисливого господаря:

«Такий слуга майже задурно!»

З часом ці почуття злилися в одне. Але було б помилкою назвати це любов'ю. Або хоча б дружбою.

… Йшов 1824 рік. У мексіканському поселенні Накогдочес, невеличкому містечку за двадцять п'ять миль від кордону Сполучених Штатів, не заведено було розпитувати колоністів, у яких вони стосунках з американською поліцією. Який же дорослий чоловік у ті часи не мав непорозумінь із властями? Про лікаря Крафта ходили різні чутки. Казали, наприклад, що він отруїв свою дружину, що він утікач-каторжник, що робить фальшиві гроші і що мексіканці найняли його знищувати диких індіян, насилаючи на них віспу. І ні в кого, звичайно, не було сумніву в тому, що в архівах поліції Сполучених Штатів проти прізвища Крафт стоїть помітка УВТ. Ці три літери означали, що злочинець «утік в Техас» і закон проти нього безсилий.

Проте все це були тільки чутки. Тільки чутки. Достеменно відомо лише те, що лікар Герберт Крафт приїхав до Техасу в 1821 році, тобто саме в той рік, коли Мексіка після десятирічної боротьби скинула нарешті іспанське володарювання. Тоді ще був живий Мозес Остін — перший американський колоніст, людина, що одержала від мексіканського уряду широкі права на заселення кращих земель Техасу.

З того часу минуло три роки. В лікаря Крафта дедалі більше й більше додавалося роботи. Техас наводнювали американські колоністи, і дедалі частіше виблискували ножі, свистіли стріли і гриміли постріли. Здебільшого це бувало через землю — колоністи вважали її своєю, мексіканці — своєю. А дикі індіянські племена вели війну і з тими, і з тими.

Лікар Крафт у знайомій усьому Техасові критій бричці, запряженій парою мулів, робив довгі переїзди від поселення до поселення. Лікував, різав, управляв кістки. Він витягав залізні наконечники і саморобні кулі з коричневих, білих та чорних тіл і старанно складав у шкіряну торбинку іспанські дублони, мексіканські реали й американські долари…

Маленький лікар не боявся диких індіян. Сайлас (так звався його раб) навівав на них забобонний страх. Індіяни звали його Нічончаук, що означає «Син Грому». Побачивши спотворене обличчя одноокого негра і «священні знаки» на чорних грудях, шалено люті, обвішані скальпами воїни падали ниць і, як у божества, просили в нього воєнної удачі. Потьмарений розум Сайласа сприймав це як належне — він випростувався на весь свій могутній зріст, бив себе кулаками в груди і кричав страшним голосом: «О-о-о-о-о!» Цей крик було чутно далеко-далеко, і він справді звучав мов далекий гуркіт грому.

— … Клята країна! — не вгавав Крафт і довго лаявся по-іспанськи. — Господи, як це все набридло! — Поглядом, сповненим відвертої ненависті, він окинув злиденну обстановку кімнати.

В той час будинок колоніста був водночас і фортецею. Товсті глиняні стіни, масивні букові двері та віконниці, важкі залізні запори та засипані землею пласкі покрівлі — все було розраховано на те, щоб вогняні стріли диких індіян не підпалили будинку, щоб кулі не пробивали вікон і дверей. Але побоюватися доводилося не індіян. Із свистом, гуками і стріляниною в поселення навідувалися бандити. Вони грабували, вбивали, забирали худобу, а щоб їх не впізнали, зав'язували обличчя хустками. Серед них були й американські колоністи, і корінні мексіканці.

Всередині житла колоністів мало чим відрізнялись одне від одного. Одна кімната. Дерев'яне ліжко, грубо збитий стіл і лава. Камін, що служив і для готування їжі, полиця з посудом. У лікаря Крафта була ще шафка з ліками, крісло та висока дубова конторка із тих, за якими працюють навстоячи. На ньому — підсвічник із