впевнено; або зніметься над межею розцяцькований коров’як, сяє дурникуватим женихом, радіє самому собі.

Від ранньої весни і до самої зими, вигнаний звідусюди, клятий-переклятий, заступами рубаний, свинями гублений, біля плотів, у гирлах борозен, на межових окраїнах шурхотів довгими вухами непереможний хрін.

Ну ось і вся, напевно, краса, весь наряд і всі принади російського городу. По весні природа на батьківщині хлопчика трохи веселіша, тільки вся вона поза городом, вся по хребтах, по заплавах річок, лугах. Зате весною яке привілля на городі!

Поставивши в церкві свічку, помолившись святим отцям, хранителям коней, в перший день травня за старим стилем виводив коней дід на город, до плуга, а баба тим часом поясно кланялася з ганку йому — хліборобу, молилася землі, городу, лісу. Леміш легко, гостро входив у городню пухову пріль, граючи йшли за плугом коники, зневажливо махали хвостами, одфоркуючись: «Хіба це робота?! От цілину корінити — ото робота!»

Сіра фігура діда, темна на спині од поту, горбиться над плугом, і біжить по зап’ятках його вихляючою змійкою ремінний батіг. Нестерпно тягне наступити ногою на батіг. Дід сердито підбирає рукою пужално, щоб джигонути онука, і джигоне, коли не одскочиш у пухку борозну. «Ну стривай, бісеня! Опережу я тебе, опережу!»

В кінці борозни дід вивертає плуг із землі і розташовується біля обочини — подиміти. Бабця, підрубавши долонею світло, стоїть на ганку і обговорює сама з собою поведінку діда: «Як борозна, так і цигарочка! Як борозна, так і цигарочка! Ти до петрівки хоч устигнеш?!». — «Hi-і, до Іллі, коли бог поможе!..» — усміхається дід і по-свійськи підморгує малому, як, мовляв, ми її!..

Грюкнувши дверима хати так, що шпаки і галки в борознах застрибали, наче од вибуху, бабця зникала, а хлопчик з дідом дивилися на город, половина якого наче вивернута чорною вовною наверх, інша ж у сірій плівці, що залишилася од снігу.

На оранці відбувалося обжирання: шпаки, галки, ворони хапали й хапали драглистих черв’яків, оголених і порізаних плугом. Лякливі сірі плиски, і ті промишляли на оранці, хитаючись між борознами; навіть мала мухоловка сиділа на жердині і, дочекавшись свого моменту, спурхнула вниз і, щось ухопивши з землі, несла на горожу і поспіхом скльовувала. Лісові пташки спускалися з гір, на городі терпляче чекали, коли наїдяться і задрімають важно, по-хазяйськи крокуючі по борознах нарядні і ситі шпаки, що нагадують сільських купчиків. Не витримавши спокуси, птахи, мелькнувши над горожею, виносили з борозни кузьку, жука, личинку якусь, а шпак то неодмінно в погоню — така загребуща тварюка! Та де йому наздогнати швидку дику птаху, та шмиг — і в кущах!

Орати чорноземні городи легко, а боронувати саме задоволення. Навперебій лізли хлопчаки на спину коня, який волік борону по городу, потім до плуга прилаштовувалися, і коли їх вік підходив років до десяти, вони і на пасовиську, і на сінокосі уже вміли справлятися з конем, і в застоллі уже зайвими не рахувались, сиділи міцно серед працюючих, їли хліб і городину, власною працею добуті.

Сапи в тих місцях ніхто зроду не знав. Картоплю не огортали — підгрібали руками. Гній в землю не клали, його вивозили за толоку. Лиш трохи його використовували на огіркові, — «теплі» грядки. Насипали їх майже в пояс висотою. Ями вигрібали такі, що чорнозему в них уміщався віз.

В нічний час (от пристріту) бабця з замовлянням закопувала в грядку товкачик, схожий на гантелю, для розвитку м’язів уживану. Товкачик заховували в грядку для того, щоб огірки росли якнайбільші.

В зігрітій грядці напрівали сіренькі грибки і тут-таки вмирали, наче льодяники, зникали безслідно. Виступали повіки трави в борозні, кралася на грядку повитиця, і в душу сівача починали закрадатися сумніви: чи хороше було насіння? Та ось в одному-другому чорному оці ямки вузькою котячою зіницею просікалося щось. Примірюючись до клімату, прокліпуючись на світлі, зіниця розширювалася і не зразу, не раптово з’являлися два пробних, блідих листочки. Насторожені, готові загорнутися від переляку, вони берегли в теплій глибині м’яку бруньку огіркової плоті, несміливий зародок майбутньої рослини. Звикнувши, укріпившись, зібравшись з духом, два листочки випускали на волю жвавий шорсткий листок, а самі, виконавши службу, віддавши всю свою силу і соки свої, никли до землі, жовтіли і поступово відмирали, нікому вже не цікаві і ніким не помічені. Огірковий листок, піднявшись на світлі, теж боявся самотності, простору землі і надміру всякої зелені, принюхувався недовірливо до літа, мерзлякувато щулився і ціпенів од нічної паморозі.

Ні, не задубів до смерті огірковий листок, утримався і потягнув по зеленому мотузку із мороку гнойових надр листок за листком, листок за листком, а там і вусики почали хвацько закручуватись на кінцях мотузків, поповз листяний ворох у борозни, так і пре одне на одного. І, як завжди неждано, засвітиться в одній із ямок, в зеленому таночку, жовтенька квіточка, наче вогник бакена серед зеленої річки.

Жива іскорка — провісник літа! Перша квітка оця завжди майже була пустоцвітом, тому що сонця, тепла і сил її вистачало лише на те, щоб цвісти. Але, наче вказавши дорогу квітам, більш стійким, здатним і плодоносити, пустоцвіт швидко вигасав, скручувався, і його розсмикували і з’їдали земляні мурашки.

Під жилавим листям, під зеленими вусатими мотузками світліло від жовтих вогників, грядка, як іменинний пиріг, полум’яніла квітами, і таночок бджіл, джмелів, шершнів, ос вів на них гучну і клопітливу роботу. Глянь-поглянь, в зеленій притихлій схованці уже й огірочок спритно затаївся, пухирчатий, ребристий, і в носі в нього пригаркою засохла квітка стирчить. Скоро відпала пригарка, і під нею скромно й чисто заблищала біла мордочка огірка, промінчиками простреленого аж до заокруглення біля хвостика. Мерзлякуваті пухирці, зморшки вирівнялися, огірок налився соком, заблищав, округлився з боків, і йому тісно стало під листям, волі захотілось. Вивалився він, молодий, міцний, на обочину грядки, блищить маслянисто, сяє, наливається і закотитись куди-небудь норовить.

Лежить огірок-молодець, дражниться; сімейство ревниво стежить одне за одним, особливо за хлопчиком, щоб не зняв він огірок, не схрумкав на самоті. З’їсти огірок хочеться будь-кому і кожному, і як не стримуйся, як не крутись, проходячи городом, обов’язково розсунеш руками різьблене, чіпке листя, подивуєшся, як він, бродяга, ніжиться в зеленій схованці, та й поспішиш від спокуси подалі.

Та, слава тобі, господи, ніхто не зазіхнув, не вчинив підступності. Уцілів огірок, білопупий молодець! Вистояв! Бабця зірвала його і обережно принесла в руках, наче