Литвек - электронная библиотека >> Анатолій Сахно >> Политический детектив и др. >> Соло бунтівного полковника. Вершина >> страница 2
героя мого Олексія Федоровича. Тому що не тільки дивак «не завжди» частковість і узагальнення, а навпаки, буває так, що саме він, мабуть, і носить у собі іноді серцевину цілого, а інші люди його епохи — усі, яким-небудь напливним вітром, на певний час чомусь від нього відірвалися…

Ф. М.Достоєвський «Брати Карамазови»


Соло бунтівного полковника. Вершина. Иллюстрация № 3
Глава перша Комсомол живий і діє

1

Теплого вересневого дня першого року нового тисячоліття селом Вороньки, що за три десятки кілометрів від Києва, одна за одною на великій швидкості промчали круті іномарки.

Велике українське село, жителі якого звикли спостерігати за тим, як тихими літніми вечорами правічне сонце сідає за очерети мальовничих заводей Дніпра, нині позбавлене цього чудового видовища. Бо на околиці села, за яку завжди й ховалася розплавлена куля, наче казкові палаци, виросли височезні будинки, огороджені гранітними мурами, оторочені металевими піками й різними мистецьки зробленими кованими візерунками.

Біля одного з них кавалькада з «Мерседесів», ВМW, «Лексусів» і «Ауді» зупинилася. У відчинені ворота в’їхали по черзі спочатку чорний «Мерс» хазяїна Донбасу Віктора Романовича Клютова, а потім уже респектабельні й статечні авто інших поважних людей.

На подвір’я — просторе, чудово оформлене чорною бруківкою впереміш із газонами з густою охайно стриженою травою — зустрічати гостей вийшов сам хазяїн палацу. Микола Якович Назаров, у недалекому минулому віце-прем’єр, а нині простий народний депутат, кожному, хто вилазив з автомобіля й підходив до нього, дружньо тиснув руку, обіймав, говорив кілька слів і запрошував до будинку.

У великій залі, де зібралися гості, стояло кілька столів, зсунутих один до одного так, що утворилося півколо. Присутніх розсадили по один бік загального столу: кожен із них міг одночасно бачити всіх і в разі потреби вільно спілкуватися. У центрі — Віктор Клютов, Микола Назаров та нафтогазовий магнат Юрій Володимирович Бойченко. Решта гостей, яких налічувалося з десяток, розмістилася довільно, або, точніше, за інтересами. І хоча багатьом із присутніх, які не бачилися давненько, було про що поговорити, усі мовчки чекали. Бо знали — зібрали їх сьогодні не лише посидіти за багатим столом і погомоніти. Тут і зараз вирішуватиметься щось серйозне і таке, чого відкладати в довгу шухляду аж ніяк не можна.

— Дорогі гості, — Микола Якович Назаров, шістдесятилітній сухорлявий чоловік, підвівся, — знаю, що дехто з вас подолав не одну сотню кілометрів, доки добрався сюди. Та й узагалі — уже час вечеряти. Усе це ми в обов’язковому порядку зробимо: і по чарці вип’ємо, і гарно закусимо. Але нині справа вимагає тверезого розуму й доброї пам’яті. — Назаров обвів присутніх цупким поглядом, наче ще раз хотів пересвідчитися в тому, чи всі з них гідні почути те, що нині має тут прозвучати. — Говоритиме всіма нами глибоко шанований Віктор Романович Клютов.

Середнього зросту чоловік років сорока п’яти із блондинистою й навіть трішки рудуватою густою шевелюрою, що сидів біля Назарова, подивився в бік людини, яку всі присутні добре

знали. Керівник внутрішньої служби безпеки відомого в Україні й за її межами бізнесмена Клютова і за сумісництвом його особистий охоронець Валентин Кувалдін, якого позаочі небезпідставно всі називали «Кувалда», розумів свого шефа без слів. Він жестом показав на двері, і вся обслуга вмить щезла. У залі залишилися тільки ті, які сиділи за столом. Біля дверей з очужілим поглядом, наче те, що відбувається в приміщенні, зовсім його не стосується, стояв Кувалдін.

Клютов, не підводячись і не дивлячись на присутніх, наче звертаючись до когось невідомого, повільно заговорив…

2

— Ми знаємо одне одного давно, майже всі присутні пройшли ту саму школу життя — райком-обком комсомолу, різні посади в партійних органах. Зрештою, доля підкидала нам ті самі випробовування й після того, як Україна стала самостійною. Ми не розгубилися, досвід роботи з масами дав нам можливість посісти свою нішу в суспільстві, змінив наші підходи не лише до понять дружби і комсомольської взаємовиручки, а й сприяв тому, що ми тепер впливаємо на сам хід історії розвитку нашої рідної України. І хай там що кажуть про наші статки, оббріхують і звинувачують у не зовсім законних методах ведення бізнесу, ми з вами прекрасно розуміємо, що на нас лежить величезна відповідальність перед українським народом, перед Українською державою за їхнє й наше майбутнє. Кожен, хто сидить у цій залі, не менший патріот, ніж ті, хто бігає вулицями з жовто-синіми прапорами і де треба й не треба репетує «Ще не вмерла в Україні…». Ми свій патріотизм виявляємо в розбудові економіки, у зведенні нових підприємств, стадіонів, культурних центрів, у створенні нових робочих місць.

З усього видно, що час нашого благодійника й захисника закінчується. І хоча Конституцію можна змінити і спробувати залишити нашого улюбленого Президента ще на один строк, це не гарантія того, що так вийде. Під час правління нинішнього, як ми звикли називати його, Тата нам удалося багато чого зробити і для свого бізнесу. Але так складаються обставини, що накопиченому нами капіталу нині загрожує небезпека. Тому треба зробити все, щоб після Тата до влади прийшла наша людина. Майбутній Президент України повинен розуміти наші проблеми й допомагати нам у їх розв’язанні. Але найголовніше, що має робити новий Президент, це завжди пам'ятати, хто його привів до влади. Треба поставити таку людину, яка цілком була б Підконтрольна нам, присутнім тут. Нас рівно тринадцять. Це найсильніші, найуспішніші в Україні люди. Нам під силу будь-які завдання, якщо не заважатимуть різного роду «дерьмократи».

Я думаю, що не треба попереджати про необхідність тримати у глибокій таємниці все, що тут сьогодні, та й надалі буде сказано чи зроблено. У нас достатньо сил і можливостей, щоб проконтролювати цей процес. Це — не погроза. Це — реальність. Не можна забувати ні на мить, що не лише ми такі розумні. В Україні знайдеться ще Принаймні кілька груп, які не відмовлять собі в задоволенні Поламати нам хатку, яку ми прагнемо збудувати. Наше ж завдання — розтрощити всі їхні пісочниці, чого б це нам не коштувало

Ми починаємо не з чистого аркуша. Дещо вже зроблено. Я б навіть сказав — зроблено вже немало. Ми з Миколою Яковичем і Юрієм Володимировичем порадилися й уже визначилися, кого будемо пропонувати на посаду нового Президента. Це відома в країні людина, яка вже перебуває у