Правду кажучи, такого ще не траплялося. Тільки відповідальні редактори рубрик укупі з головним редактором і секретарями редакції входили до цього мозкового тресту. Йдучи сходами донизу, я запитував себе, яка цеглина звалиться мені на голову сьогодні.

Керівництво редакції сиділо півколом перед директорським столом. Мене зустріла прикра тиша.

— Що це за справа в Кретеї? — спитав мене Комб. — Злочин на грунті кохання?

— Не знаю, пане директоре, не думаю…

— Боде казав, ніби це трапилося неподалік від вас. Здається, вас навіть допитували в поліції?..

— Так, пане директоре, сьогодні вранці. В мене лише перевірили документи, спитали, чим я займаюся, де працюю. Мені здалося, поліцаї цілком удовольнилися цим. Я майже відразу ж поїхав, бо мав бути тут…

— Ви не знаєте, в чому справа? Ви навіть не поцікавилися?

Я вагався з відповіддю. Мовчазна несхвала з боку Великої Ради гнітила мене.

— Там не йшлося про спорт, — промовив я невпевнено. — Я чув од моєї квартирної хазяйки, ніби вбили стару жінку з метою пограбування…

— І більше ви не розпитували?

Директор Комб відчув, що сигара згасла. Хронікер релігійного життя поспішив дати йому вогню.

— Дякую, — сказав директор і знову звернувся до мене: — Дозвольте, мій любий Норею, зауважити, що вам зовсім бракує журналістського хисту. «Не йшлося про спорт»! Це не причина! Отже, якби поряд із вами під час футбольного матчу вбили президента Франції, вас би це не збентежило?

— Я не цікавлюся футболом, пане директоре…

Відповідальний моєї рубрики пригнічено відвернувся. Я, мабуть, ішов на дно. Комб розкричався:

— Футбол, чи бокс, чи пінг-понг, чхав я на все! Я знаю, що кажу, я не ідіот!..

— Пане директоре, я…

— Як?! Цієї ночі поряд із вами скоєно злочин, ви бачили, як прибула поліція, були на місці пригоди, обставини склалися так, що мали все для репортажу, і ви все це випустили з рук?

— Усе, що знав, я розповів панові Боде вранці, щойно прийшов на роботу.

Директор знизав плечима.

— Тобто нічого. Місце дії, людей, атмосферу — все, що потрібно для хвилюючого репортажу, ви залишили при собі! Нечувано! Все це вас не цікавить!

— Так, пане директоре, — мовив я твердо. — Злочини, мене не цікавлять.

Голови перших редакторів обернулися до мене. В їхніх очах я побачив переляк. А в деяких щось на зразок захвату моєю зухвалістю. Кожна людина, яка захищає свою гідність, автоматично стає цікавою, я це вже помічав. Сам директор Комб, здавалося, був вражений моєю поведінкою. Та після миттєвої розгубленості до нього, як завжди, повернулася притаманна йому владність, і він знову розкричався:

— Ага! Злочини вас не цікавлять? Ну, то знайте, що в усякому разі вони цікавлять публіку. Це навіть те, що цікавить її найбільше, крім рубрики про постачання продуктів. Людям остогидла політика. Це вам кажу я! Того дня, коли ми справді робитимемо те, що схочемо… Гаразд, отже, ви нічого не знаєте?

— Нічого, крім того, що вже сказав, пане директоре.

— Цій жінці хлюпнули в обличчя сірчаною кислотою?

— А, так! Я про це також казав панові Боде…

— І це не здалося вам незвичайним після всіх отих убивств із автомата? Стара жінка, якій хлюпнули в обличчя сірчаною кислотою, це ж так несподівано! Боде! — звернувся Комб. — Можливо, щось за цим криється, треба з'ясувати…

— Так, шефе, — погодився Боде.

Сигара знову згасла. Цього разу її припалив Боде. Комб зневажливо кинув у мій бік:

— Ну гаразд, Норею, ви мені більше не потрібні.

Хлопці з директорської приймальні дивилися вслід мені із загрозливим спокоєм. Крики Комба, мабуть, було чути крізь двері. Тим часом я спокійно піднявся до бару. Не жалкував ні за чим, що сказав. Це факт, злочини мене не цікавлять. І без того життя — не така то й весела річ. Я старанно, — і навіть зі знанням справи, чом би про це не згадати, — виконував роботу, на яку був найнятий. Чому від мене вимагають іще чогось?

Бар виповнився народом. Гастон не зміг оберегти мій стіл від двох білявих секретарок.

— Я не думав, що ви так швидко повернетесь, пане Норею. Заждіть, зараз я вас обслужу тут, за стойкою. Вам відбивну, пане Норею? Без картки, із справжньою гірчицею…

Я ледве встиг упоратися зі стравою, коли задзвонив телефон.

— Це знову вас, пане Норею. Вас просить пан Комб… до свого кабінету… Так, негайно. Розрахуєтеся завтра, не турбуйтесь…

Я волів заплатити відразу. Знав, що хитрі рахунки Гастона мають тенденцію з плином часу відчутно підростати, мов діти, яких бачиш після довгої розлуки. Крім того, Комб міг зо дві хвилини й почекати. За звичайних обставин я погнав би до нього вітром, але цього дня… Я не хотів, щоб він сприйняв мою поспішність за прояв страху. Повторюю — не відчував за собою жодної провини.

— Сідайте, Норею. Можливо, я трохи погарячкував. Справа, бачите, в тому, що в нас так мало цікавих матеріалів, так мало нагод…

— Я чудово розумію, пане директоре.

Ця несподівана люб'язність не віщувала нічого доброго. Комб схилився над своїм сміховинно широким столом.

— Якого біса ви поховали себе в тому Кретеї?

— Не зміг знайти квартиру в Парижі, пане директоре…

— Це далеко від Парижа?

— Дванадцять кілометрів од собору Паризької Богоматері. Чверть години автобусом від метро «Шарантон-Еколь».

— Це не заважає вашій роботі? Чи ходять автобуси пізно ввечері?

— Часом доводиться чимчикувати пішки. Після боксу — майже завжди.

Позираючи на мене краєм ока, Комб запалив ще одну сигару. Мене завжди дивує, як можна стільки палити натщесерце.

— Отже, Норею, займіться злочином у Кретеї. Згода?

Я мовчав.

— Я вже дав настанови Боде, — провадив директор. — Ви повернетеся туди, розберетеся й складете гарненького дописа: трохи атмосфери в дусі Сіменона, еге ж? На що схожий той Кретей? Бридке передмістя?

— Бридке — не зовсім точне слово, пане директоре. Скорше… мальовниче.

— Ось бачите! — переможно вигукнув Комб. — Мальовниче! Чого вам іще треба?.. Ви нічого не кажете. Ви що, відмовляєтеся писати статтю?..

— Боюсь, я в таких речах не компетентний, пане директоре. Мене взяли писати про бокс, теніс і плавання. Я намагаюся робити це якнайкраще, але…

Комб здійняв руки до стелі:

— Компетентний!.. Компетентний! Як ви це пишете, ком-пе-тент-ний? Та якби я мав тут тільки компетентних людей, моя газета ніколи не вийшла б! Рубрики лишалися б порожні. Нумо, Норею, трохи здорового глузду!..

— Не думаю, що зможу, пане директоре. Колеги з відділу пригод зроблять це краще за мене.

Я усвідомлював, що ризикую своїм місцем, але так було краще. Той, хто раз погодиться піти не своєю дорогою, мов із гори покотиться. Комб