спокійно і затишно. Спека лишилася десь там, за вікном, а в кімнаті, обладнаній найновітнішими холодильними пристроями й вентиляторами, панувала життєдайна прохолода.

Відхилилась портьєра, й на порозі бічної кімнати з'явився невисокого зросту сіроокий хлопчина. На його обличчі сяяла радість. Він так довго чекав свого батька, свого старшого товариша Іллюшу Самсонова, ба навіть буркотливого дядька Бунча, що ладен був, як звичайнісінький малюк, кинутись їм на шию і розцілувати всіх. У п'ятнадцять років нелегко вдавати з себе дорослого, хоч уже й пробився над верхньою губою пушок і в голосі все частіше чуються басовиті нотки.

— Втомився чекати, сину? — запитав професор.

— Так, нуднувато було, — Олесь хотів вимовити ці слова байдужим тоном, але щаслива посмішка виказала його.

Він підійшов ближче і взяв батька за руку.

— Ти питаєш, чи мені було нудно, а сам онде як посірів, — сказав хлопець з юнацькою щирістю і перевів погляд на Бунча й Іллюшу. Та коли помітив, що вони теж стримані й зосереджені, враз зніяковіло відійшов до вікна.

— Приходила якась сеньйора. І потім ще кореспонденти, — сказав він. — Двоє з місцевої газети і верткий тип із телебачення. Запрошував на вечірню передачу. Ви підете?

— Подумаємо, синку. А зараз — відпочивати.

Професор зняв сорочку і заходив по кімнаті, наспівуючи щось бадьоре, маршове. Потім опустився на канапу й закурив.

Біля нього сів Олесь. Мовчки поклав батькові на коліно руку.

Той одвів на мить очі від вікна й тепло поглянув на сина.

Вони були друзями, хорошими друзями. Олесь тільки-но скінчив дев'ятий клас, і батько, поступаючись перед його вмовляннями, виклопотав йому дозвіл на поїздку в Південну Америку. Хлопець знав, що в цій далекій мандрівці, важкій, небезпечній, виснажливій, він майже нічим не зможе стати в пригоді експедиції. І все ж таки Олесь готувався до неї, наполегливо і з захопленням. Особливо багато сил він доклав до вивчення іспанської мови, в чому йому кращим учителем був батько.

— Ну, й спека ж тут, — сказав професор, встаючи з канапи. — Не те, що Київ!

— Навіть не Кавказ, — озвався Самсонов.

— Не знаю, як ви, сеньйори, — кволо посміхнувся товстенький Бунч, — але на моє старече серце досить і одного тижня.

— Витримаєте, сеньйоре Бунч, — в тон йому відпарував професор. — Орінокська сельва готує для вас стільки подарунків, що ви забудете про всі ваші недуги.

Крутояр підійшов до вікна. Хотів розчинити його, та згадав, що надворі страшенна задуха, й опустив руку.

Вдалині, поміж стрункими силуетами висотних будівель голубіло сліпучим сапфіром море. Окремі клапті його нагадували чудові акварелі.

Хтось постукав у двері. Стук був вимогливий, нетерплячий. Кілька чоловік перемовлялись у коридорі.

— Не розумію, хто б це міг бути? — знизав плечима професор. — Ціла делегація.

Зайшов портьє.

— Вас питають сеньйори.

— Які сеньйори? — Крутояр невдоволено глянув на годинник.

— Сеньйори кореспонденти. — Портьє розгладжував золочені галуни своєї лівреї. — Накажете впустити?

Професор ствердно кивнув головою. Накинувши на себе халата, відійшов у глиб кімнати й опустився в м'яке крісло. Бунч і Самсонов стали біля вікна.

Непрохані гості були кореспондентами кількох столичних газет.

Розмова тривала недовго.

— Які враження ви винесли з нашої країни?

— Поки що приємні враження, — відповів за всіх Крутояр.

— Ви збираєтесь досліджувати сельву верхнього Оріноко?

— Так. Моя давня мрія пройти там, де ще, на жаль, не ступала нога дослідника.

— Ви ризикуєте. Ви неабияк ризикуєте. Але ми, з свого боку, не можемо не висловити захоплення. Взагалі, нам дуже приємно, що Росія завжди виявляла увагу до нашого континенту, зокрема, до нашої республіки. Бразілія глибоко шанує ім'я славнозвісного російського мандрівника Лангсдорфа^[3].

— Так, — поштиво кивнув головою професор, — Лангсдорф був великою людиною, великим гуманістом. Жаль тільки, шляхи, які він проклав до серця вашого народу, декому тепер не подобаються.

Кореспонденти перезирнулись. Один із них, високий суб'єкт з їжачкуватим волоссям на голові, поквапно перескочив до іншої теми.

Як сеньйор Крутояр ставиться до справи Ван-Саунгейнлера? Невже сеньйор не знає цієї сенсаційної історії? Так, так, нечувана сенсація! Удвох із своїм сином доктор Ван-Саунгейнлер вирушив на власному літаку до верхів'я Оріноко і зник, неначе впав у воду. Дві авіаційні кампанії почали розшуки. Неповторний випадок зробити великий бізнес, розрекламувавши оперативність і гуманізм своєї фірми. Американці вже випустили мило й одеколон з етикетками «Ван-Саунгейнлер».

Крутояр слухає і мовчить. Нервово стулені губи його виказують ледь погамований гнів. Він сказав би зараз цим панам, що він думає про оту негідну істеричну сенсаційну «справу» Ван-Саунгейнлера. Але він буде мовчати. Зрештою, його «люб'язні» співбесідники — немічні безвільні гвинтики. Що їм скажеш, коли їм тільки й клопоту, як би впіймати на вістря своїх самописок побільше сенсаційного матеріалу. Ван-Саунгейнлер, мужній голландський вчений і дослідник, вчинив відчайдушно ризиковану операцію: з сином-пілотом він купив старенький літак і подався в найглухіші південноамериканські нетрі досліджувати флору й фауну. Герой-невдаха! Доля не дала йому розгорнути своїх сил. Його машина через три години після вильоту з Ріо-де-Жанейро втратила радіозв'язок із навколишнім світом і безслідно зникла. Трагічне закінчення експедиції Ван-Саунгейнлера могло б залишитись невідомим, коли б вправні бізнесмени не взяли собі за мету зробити на ній хороший бізнес.

— Є відомості, що Ван-Саунгейнлер приземлився в глухому селищі дикунів на верхньому Оріноко, — сказав один із кореспондентів, ховаючи за товстими скельцями окулярів хитруватий прижмур очей.

— Мабуть, не ті відомості, що треба, — сухо відповів Крутояр, якого розмова з кореспондентами починала все дужче й дужче дратувати. — Там, де все просто й відомо, — немає сенсації. А без сенсації, як заведено у вас говорити, — немає життя. Я гадаю так: якщо голландець не загинув під час посадки, він живий, його знайдуть.

— Але йому загрожує смерть від рук варварів, — подався всім тілом уперед журналіст у рогових окулярах. Він казав це із солоденькою посмішкою на вустах, неначе йшлося про звичайнісіньку історію із столичного життя. — Дикуни знищать його.

— Запевняю вас, сеньйоре, що дикуни мають у своїх серцях більше гуманізму, ніж деякі джентльмени. — Крутояр витирає хустиною чоло і з виглядом зовсім розмореної людини падає в крісло. При цьому безцеремонно дивиться на