дні тому я знову бачив її, — впівголоса звертається професор до Бунча. Той сидить поряд із Крутояром на задньому сидінні машини й куняє.
— Її? Креолку?..
— Так, сеньйору Ернестіну. Вона стояла на Авеніда-ді-Майя з якимось красивим молодим кабальєро, і коли я вклонився їй — відвернулася. Вдала, ніби не знає мене. Дивно. Можливо, вона не хоче ускладнювати нашу справу. Як ви гадаєте, колего?
Бунч мовчить. Але в його мовчанні вчувається затята впертість і невдоволення.
— Вона відвернулась, — продовжує замріяно Крутояр, — але мені здалося, що в її очах промайнула радість, її очі привітались до мене. Тільки її очі.
— Ет, припиніть сентименти! — гарячково проказав Бунч. — Я думаю про очі вашої дружини, яка не пробачить нам цієї подорожі. Нащо ми взяли з собою хлопця? Ви ризикуєте, ви дуже ризикуєте.
— Цс-с-с! Мовчіть!
— Гаразд, я буду мовчати, тільки знайте: за долю Олеся я більше не відповідаю.
— За долю Олеся ми відповідаємо всі разом, колего, — шепоче йому на вухо професор і кладе на коліно свою важку долоню.
Він виходить першим із машини й повертається обличчям на схід — далека блакитна смужка леліє на обрії.
— Там море, — промовляє він тихо й урочисто. Але всі — і Олесь, і Самсонов, і навіть буркотливий Бунч читають у його зажурених очах інше: там, далеко-далеко, мила серцю Батьківщина. Вона чекає на них, вірить їм. Вона стежитиме за кожним їхнім кроком, щоб у тяжку хвилину простягнути їм свою надійну руку допомоги.
Маленьке суденце «Голіаф», долаючи течію, вперто просувалося до верхів'я Оріноко, його дерев'яний корпус дрижав, скрипів, розгойдувався, і хвилинами здавалося, що він ось-ось не витримає і розсиплеться по жовтих хвилях ріки, мов іграшковий кораблик, змайстрований невправною дитячою рукою. Зрідка «Голіафові» траплялись назустріч поодинокі моторні барки, маленькі пароплавчики, меткі індійські піроги. Сонце швидко котилось до обрію, поринало в імлу. Оріноко текла велично, спокійно. І тільки придивившись уважніше, можна було пересвідчитись, що її спокій — незвичайний, загрозливий. Останніми днями Олесь помічав, що течія ріки ставала все нестримнішою, навальнішою, а нуртовиння — бурхливішими. Капітан Пабло розповідав хлопцеві, як кілька років тому в страхітливу глибінь затягнуло маленьке суденце: катастрофа сталася зовсім раптово, і з екіпажу не врятувалась жодна жива душа. Ріка важко дихала, мов невдоволений велетень. Здавалось, якісь казкові сили втиснули її в тісне річище поміж замуленими берегами, вкритими непролазними хащами. Олесь міцніше вчепився в металеві бильця. Гіпнотична сила води прикувала його погляд, йому хотілось одірватися від цієї грізної картини, але вода не пускала. І раптом серед урочистої тиші залунало бадьоре й безтурботне:
Капітан, капітан, посміхніться, Адже посмішка — це прапор корабля…
Олесь ніби прокинувся від забуття. Це невгамовний географ Самсонов гуляє по палубі й наспівує своїх улюблених пісень. Відчайдушно сміливий, Іллюша до всіх має одну мірку: хоробра ти людина чи ні? Якщо не хоробра, то в його серці не знайдеш й отакенької прихильності. Правда, зараз, у цій задусі, навіть йому непереливки, і якщо він співає веселої пісні, то, напевно, з упертості: йому, мовляв, до всього байдуже — і до холоду й до спеки. — Чого засмутився, капітане далекого плавання? — гукнув молодий географ Олесеві. Побачивши, що на його голос не тільки озирнувся хлопець, але й зацікавлено висунувсь із рубки капітан Пабло, Іллюша хвацько став на руки і пройшовся в такій чудернацькій позі по палубі. — Сеньйор! — переполошився капітан Пабло. — Упадете в річку! Борони вас свята мадонна! Самсонов став на ноги, поправив на собі коротенькі білі штанці, повернув до капітана засмагле обличчя і, мружачись під косим промінням вечірнього сонця, кинув йому задерикуватий приспів:
Капітан, капітан, підтягніться, Лиш сміливим підкоряються моря!
Капітан Пабло махнув рукою. Що йому скажеш, цьому дивакуватому сеньйорові, коли він не розуміє жодного іспанського слова. Дивний сеньйор. Капітан Пабло в душі глибоко поважав Самсонова, хоч. власне, й до інших членів експедиції ставився з шанобливою прихильністю. Але Іллюша Самсонов пробуджував у серці старого особливу симпатію. Веселий молодий сеньйор, який уміє так безтурботно виспівувати пісень і смішити всіх своїми чудернацькими вправами, був неабияким вченим. Із слів професора Крутояра капітанові Пабло було відомо, що сеньйор Самсонов — вельми поважаний у себе на батьківщині географ — знає силу всіляких речей про їхню маленьку республіку. «Що їх тут цікавить? — дивувався капітан Пабло. — І нащо їм було забиратись у ці глухі нетрі? Лише для того, щоб пересвідчитись ще раз, що бурхлива Касік'яре витікає з Оріноко, а горда й нескорена Кароні, вся перетята порогами й скелями, навпаки, впадає в Оріноко? Чи, може, вони прибули сюди, щоб збирати комах і замальовувати до своїх альбомів гордовиті пальми асаї?» Пабло тугіше затягнув на шиї червону шкіперську хустину й хазяйновито поклав на штурвал свої зморшкуваті жилаві руки. Добре, коли тобі доля підкине отаких пасажирів. Ще й заплатили неабияк. Диваки! Зафрахтували спеціальне судно й не дозволили пускати на нього жодного пасажира. Хазяїн капітана Пабло, звичайно, зрадів. Загнув добрячу ціну, та вони й не сперечалися. Все квапились. А куди пливуть — не кажуть. «До верхнього Оріноко, капітан Пабло». Диваки, та й годі! Тим часом між Самсоновим і Олесем точилася жвава розмова. — А хороше отак мандрувати, — говорив замріяно Олесь. — Пригоди щоб були, небезпека. — Він раптом схопив Самсонова за лікоть. — Скажіть, Ілля Григорович, чому ми змінили маршрут? Ми ж збиралися спочатку пройти через льяноси[4], а тепер їдемо одразу на верхнє Оріноко. — Хочеш знати? — Ще б пак! — Олесь посуворішав. — Розкажіть! Якщо це таємниця, я нікому ні слова! Самсонов поклав хлопцеві на плече руку, зазирнув йому в очі. — Ніякої таємниці немає, Телесику, — сказав по хвилі. — Раніше ми були тільки науково-дослідною групою, а тепер взяли на себе ще й функції рятувальників. — Кого ж ми будемо рятувати? — Олесь весь насторожився. — Чого ви мовчите? Ви боїтеся звірити таємницю? А казали, що ми справжні друзі! — Так, ми з тобою друзі, — посміхнувся до нього Самсонов. — Я не хотів тебе даремно турбувати, але коли наполягаєш — слухай. Професор відгукнувся на прохання голландської академії наук і через доктора Сундстрема передав їй свою згоду докласти сил до врятування сміливого
«ГОЛІАФ» ІДЕ ПО ОРІНОКО
Маленьке суденце «Голіаф», долаючи течію, вперто просувалося до верхів'я Оріноко, його дерев'яний корпус дрижав, скрипів, розгойдувався, і хвилинами здавалося, що він ось-ось не витримає і розсиплеться по жовтих хвилях ріки, мов іграшковий кораблик, змайстрований невправною дитячою рукою. Зрідка «Голіафові» траплялись назустріч поодинокі моторні барки, маленькі пароплавчики, меткі індійські піроги. Сонце швидко котилось до обрію, поринало в імлу. Оріноко текла велично, спокійно. І тільки придивившись уважніше, можна було пересвідчитись, що її спокій — незвичайний, загрозливий. Останніми днями Олесь помічав, що течія ріки ставала все нестримнішою, навальнішою, а нуртовиння — бурхливішими. Капітан Пабло розповідав хлопцеві, як кілька років тому в страхітливу глибінь затягнуло маленьке суденце: катастрофа сталася зовсім раптово, і з екіпажу не врятувалась жодна жива душа. Ріка важко дихала, мов невдоволений велетень. Здавалось, якісь казкові сили втиснули її в тісне річище поміж замуленими берегами, вкритими непролазними хащами. Олесь міцніше вчепився в металеві бильця. Гіпнотична сила води прикувала його погляд, йому хотілось одірватися від цієї грізної картини, але вода не пускала. І раптом серед урочистої тиші залунало бадьоре й безтурботне:
Капітан, капітан, посміхніться, Адже посмішка — це прапор корабля…
Олесь ніби прокинувся від забуття. Це невгамовний географ Самсонов гуляє по палубі й наспівує своїх улюблених пісень. Відчайдушно сміливий, Іллюша до всіх має одну мірку: хоробра ти людина чи ні? Якщо не хоробра, то в його серці не знайдеш й отакенької прихильності. Правда, зараз, у цій задусі, навіть йому непереливки, і якщо він співає веселої пісні, то, напевно, з упертості: йому, мовляв, до всього байдуже — і до холоду й до спеки. — Чого засмутився, капітане далекого плавання? — гукнув молодий географ Олесеві. Побачивши, що на його голос не тільки озирнувся хлопець, але й зацікавлено висунувсь із рубки капітан Пабло, Іллюша хвацько став на руки і пройшовся в такій чудернацькій позі по палубі. — Сеньйор! — переполошився капітан Пабло. — Упадете в річку! Борони вас свята мадонна! Самсонов став на ноги, поправив на собі коротенькі білі штанці, повернув до капітана засмагле обличчя і, мружачись під косим промінням вечірнього сонця, кинув йому задерикуватий приспів:
Капітан, капітан, підтягніться, Лиш сміливим підкоряються моря!
Капітан Пабло махнув рукою. Що йому скажеш, цьому дивакуватому сеньйорові, коли він не розуміє жодного іспанського слова. Дивний сеньйор. Капітан Пабло в душі глибоко поважав Самсонова, хоч. власне, й до інших членів експедиції ставився з шанобливою прихильністю. Але Іллюша Самсонов пробуджував у серці старого особливу симпатію. Веселий молодий сеньйор, який уміє так безтурботно виспівувати пісень і смішити всіх своїми чудернацькими вправами, був неабияким вченим. Із слів професора Крутояра капітанові Пабло було відомо, що сеньйор Самсонов — вельми поважаний у себе на батьківщині географ — знає силу всіляких речей про їхню маленьку республіку. «Що їх тут цікавить? — дивувався капітан Пабло. — І нащо їм було забиратись у ці глухі нетрі? Лише для того, щоб пересвідчитись ще раз, що бурхлива Касік'яре витікає з Оріноко, а горда й нескорена Кароні, вся перетята порогами й скелями, навпаки, впадає в Оріноко? Чи, може, вони прибули сюди, щоб збирати комах і замальовувати до своїх альбомів гордовиті пальми асаї?» Пабло тугіше затягнув на шиї червону шкіперську хустину й хазяйновито поклав на штурвал свої зморшкуваті жилаві руки. Добре, коли тобі доля підкине отаких пасажирів. Ще й заплатили неабияк. Диваки! Зафрахтували спеціальне судно й не дозволили пускати на нього жодного пасажира. Хазяїн капітана Пабло, звичайно, зрадів. Загнув добрячу ціну, та вони й не сперечалися. Все квапились. А куди пливуть — не кажуть. «До верхнього Оріноко, капітан Пабло». Диваки, та й годі! Тим часом між Самсоновим і Олесем точилася жвава розмова. — А хороше отак мандрувати, — говорив замріяно Олесь. — Пригоди щоб були, небезпека. — Він раптом схопив Самсонова за лікоть. — Скажіть, Ілля Григорович, чому ми змінили маршрут? Ми ж збиралися спочатку пройти через льяноси[4], а тепер їдемо одразу на верхнє Оріноко. — Хочеш знати? — Ще б пак! — Олесь посуворішав. — Розкажіть! Якщо це таємниця, я нікому ні слова! Самсонов поклав хлопцеві на плече руку, зазирнув йому в очі. — Ніякої таємниці немає, Телесику, — сказав по хвилі. — Раніше ми були тільки науково-дослідною групою, а тепер взяли на себе ще й функції рятувальників. — Кого ж ми будемо рятувати? — Олесь весь насторожився. — Чого ви мовчите? Ви боїтеся звірити таємницю? А казали, що ми справжні друзі! — Так, ми з тобою друзі, — посміхнувся до нього Самсонов. — Я не хотів тебе даремно турбувати, але коли наполягаєш — слухай. Професор відгукнувся на прохання голландської академії наук і через доктора Сундстрема передав їй свою згоду докласти сил до врятування сміливого