Юрій Бедзик НАД ПЛАНЕТОЮ — «ЛЕВІАФАН» Фантастична повість

^©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

ТАК ПОЧАЛОСЯ

Прожектор спалахнув у темряві, як струмінь розпеченого металу, хлюпнув у провалля і вп'явся в замуровану печеру. Жовте кружало розплющилося об плескаті, злютовані цементом каменюки, жадібно обмацало кожну щілину, кожний виступ і, вгамувавши свою цікавість, завмерло в непорушності.

Гори стояли німотно суворі, майже, невидимі, чути було, як монотонно гудуть мотори машин та ще з провалля доноситься глухе жебоніння потоку. Крутою стежкою піднімався гурт людей. Ось вони наблизилися до прожектора, стиха загомоніли. Офіцерські кокарди низько схилилися над картою.

Трохи оддалік над прірвою стояв високий чоловік у чорному плащі, наслухався до шумів потоку. Він бачив, як прожектор неквапно сповз на бистрінь ріки, тернувся об горбасті брили, що обкипали піною, потім стрибнув угору і втупився в другий замурований отвір. Вирвавши з мороку нову печеру, оглянув її, взяв правіше і аж тоді раптово шугнув униз по річці. Там, над вузеньким крутостінним каньйоном, нависала масивна скеля, чорне кам'яне громаддя.

«От і все, — подумав чоловік у цивільному, мерзлякувато ховаючи в кишенях руки. — Хай спробують дістатися до цих диявольських сховків».

— Пане Штраус! — гукнув йому хтось із гурту військових. — Все готово.

Чоловік у плащі владно підняв руку.

— Можна!

І враз сухий тріскучий вибух розколов ніч. Освітлена прожектором скеля ніби піднялася в повітря, розтанула в каламутному вирі і потім із жахним стогоном полетіла вниз. Гори відгукнулись довгою болісною луною.

Спалахнув ще один прожектор. Жовті пасма світла, немов ноги апокаліптичного страховиська, затанцювали на пінявих бурунах. Видно було, як скаженіючий потік б'є в кам'яну греблю, нестримно, з виючим гуркотом виходить із свого тісного річища.

Каньйон було завалено. Там, де хвилину тому дзвінко жебонів мирний потічок, мало вирости озеро. Глибинне водоймище. Водяний панцир над замурованими печерами.

— Хай тепер пошукають! — зловтішно прошепотів цивільний у шкірянім плащі, дивлячись, як нуртуюча течія піднімається по кам'яних схилах.

З темряви під'їхало авто, ревнуло мотором.

— Просимо, пане Штраус!

Чоловік у плащі скочив на заднє сидіння, вмостився серед шорстких офіцерських шинелей. Озирнувшись назад, побачив безконечну колону важкенних примарних машин з пригашеними синіми фарами. В ущелині було тихо, гірська ріка, вгамувавшись, поволі заповнювала чорне ложе. А там далі, в печерах, затаїлася смерть, заснула невидима, н ким не розкрита, нікому не відома сатанинська таємниця.

До ранку тут буде гірське озеро! І ніяких сховок, ніяких таємниць. Хай спробують їхні контролери полізти сюди зі своїми апаратами й щупами, хай пошукають карт, відкриють ці кам'яні хащі, зазирнуть в оці підводні замуровані гроти. Ха-ха! Чудова забавка!

Тіло Штрауса труснулось від стримуваного сміху. Офіцер, що сидів поруч, нервово відсахнувся вбік. Штраус опанував себе, вийняв з кишені сигарети, закурив.

— Я гадаю, маскування скінчилося, полковнику? — тернувся він до широкоплечого, осанистого офіцера, який сидів біля водія.

— Тепер нас маскуватиме Всевишній, пане Штраус. — Полковник явно почував себе господарем становища, і йому кортіло дати волю своїм думкам. — Гірські завали в цих місцях — звичайне явище. Тиша й безлюддя! Два роки озеро простоїть в цілковитому спокої.

— Може, й менше… хто зна…

— Будемо сподіватися, пане Штраус, — хвацько озвався осанистий офіцер. — На жаль, сьогодні військові ще не можуть сказати свого останнього слова. Тільки тоді, коли ми повернемося сюди вдруге і висадимо в повітря цю безглузду греблю, почнеться справжня історія Німеччини.

Штраус мерзлякувато прикрив собі груди відлогами плаща. Машина поволі набирала швидкість, вітер дужчав. Летіли обабіч гори, летіли зорі на небі, весь світ нісся кудись у темряву, у безвість.

Два роки чекання!

А може, й справді раніше?

Цивільний підняв голову, підставив обличчя пекучому вітрові.

— Ні, полковнику! — пробурчав він скорше до себе, ніж до військового. — Два роки забагато. Якщо нам вдасться вирвати таємницю доктора Браузе, ми висадимо греблю наступної осені.

— Доктора… Браузе?.. — здригнувся полковник.

— Так, доктора Браузе, велику таємницю «Левіафана», — похмуро процідив крізь зуби Штраус. Полковник я якоюсь настороженістю окинув поглядом його високу постать, щось подумав мить і, охоплений непевністю, відвернувся.

Гори відступали назад. Далеко за шпилястими вершинами сіріло небо. Що то буде за день? Якими очима він гляне на нове дивовижне озеро серед скель? Штраус глибше засунув руки в кишені, подумав із зловтіхою: «Все йде як слід. Головне: не втрачати напрямку. Головне — прийти першим до фінішу».

ЗАМАХ

Це було півгодини тому. Може, місяць, рік, два… Час втратив усі виміри, лишилося тільки почуття втрати. Літак відірвався від землі, розтанув у просторах нічного неба. Ганка Крижанич, товариш і спільник, була вже далеко, по дорозі в Москву.

Він вийшов у хол, підняв очі до великого настінного годинника. О другій ночі вона буде в Москві. Як мало важить простір у наш час. Година польоту. Стрибок через прірву неба і — все.

— Пане Ріхтер!

Голос збоку, владний, глухуватий, з нотками нетерпіння.

— Я — Ріхтер. — Він дивиться на високого, в шкіряному плащі чоловіка — кущуваті брови, вивчаючий, затаєний погляд.

Незнайомець сухо посміхнувся — так посміхаються актори на сцені: лише шорсткими, немов задубілими губами. Очі ж з-під кошлатих брів гостро вивчають Ріхтера. Ріхтер мимоволі втягує голову в плечі, м'язи йога тужавіють, все тіло свинцево важчає. Десь він бачив цього типа. Здається, в домі президента Вальтера Кірхенбома.

— Мене послано за дорученням шефа, — чоловік постукує пальцями по годиннику. — Вас чекають на банкеті, пане Ріхтер. Час, пане Ріхтер.

Ріхтер звів плечима. Невже навіть зараз, о цій неслужбовій порі, час має якесь значення?

У незнайомця нервово звузились очі, він озирається навкруги, говорить владним, дещо таємничим голосом: час має певне значення, особливо зараз, якщо