частка.
— І все-таки…
— Ніяких «усе-таки»! Ми скоро повернемося додому, повернемося, високо піднісши голову. Хай нам не влаштують урочистої зустрічі й не увінчають наші голови лавровими вінками. Але ми з тобою знаємо, як нам тут доводилося, знаємо: ми зробили все що могли. А зробити це було, слово честі, важко, страшенно важко!
Він поклав свою велику руку на руку Лізі, і жінка ніяково всміхнулася йому у відповідь.
У серпні 1945 року до будинку радянської військової комендатури в Берліні підкотив розкішний лімузин. За кермом сидів добре одягнений чоловік атлетичної будови, а поруч з ним була вродлива жінка. Чоловік вийшов з машини і, хряснувши дверцятами, попрямував до комендатури. — Мені треба бачити пана коменданта, — звернувся він до чергового старшини чистісінькою російською мовою. — Хто ви і звідки? — поцікавився старшина. — Я американець, і в мене дуже важлива справа до коменданта, — відповів чоловік. Старшина пішов доповідати і, повернувшися, сказав: — Комендант дуже заклопотаний і прийняти вас зараз не може. — Та зрозумійте ви, у мене важлива, невідкладна справа! Будь ласка, попросіть пана коменданта приділити мені п'ять хвилин. Старшина знову пішов до коменданта. — Товаришу полковнику, цей американець прилип як смола, каже — в нього важлива, невідкладна справа. — Ніколи мені, не до того! — відповів комендант, не підводячи голови од паперів, що лежали перед ним. — Товаришу полковнику, він представник союзної нації, на вигляд симпатичний і розмовляє по-нашому не гірше, ніж ми з вами! — Гаразд, якщо симпатичний, — клич! Американець зайшов до кабінету, тримаючи в руках дві валізи, велику і маленьку. Поставивши їх на підлогу, він сказав: — Товаришу комендант, у цих валізах іноземна валюта. Прошу вас викликати представника радянської розвідки, щоб я міг здати йому ці гроші. Комендант здивовано глянув на відвідувача. — Скажіть спершу — хто ви? — За паспортом я — громадянин Сполучених Штатів Америки і звуть мене Ярослав Кочек. А по-нашому — просто товариш Василь… Їду додому, не таскати ж мені з собою купу грошей — іноземну валюту. Спокійніше здати гроші представникові нашої розвідки і взяти з собою квитанцію. Комендант схвально кивнув, запросив гостя сісти і викликав майора з розвідки. Коли той прийшов, комендант усміхаючись відрекомендував йому Василя. — Прошу прийняти в мене іноземну валюту і дати розписку, — сказав Василь майорові. — Ось у цій валізі, — Василь показав на велику, — сто тридцять п'ять тисяч американських доларів і двісті вісімдесят тисяч швейцарських франків, а в маленькій — п'ять тисяч п'ятсот доларів. Живучи за кордоном понад чотирнадцять років, був комерсантом і заробив ці гроші. Щомісяця я брав собі певну суму на прожиток і записував. З цього розрахунку відкладав три відсотки для сплати членських внесків. — Партійні внески прийняти не можу, — машинально відповів майор. — І не треба! Ви дайте мені тільки квитанцію з означеною сумою, а з усім іншим дома розберуться!..
ЕПІЛОГ
У серпні 1945 року до будинку радянської військової комендатури в Берліні підкотив розкішний лімузин. За кермом сидів добре одягнений чоловік атлетичної будови, а поруч з ним була вродлива жінка. Чоловік вийшов з машини і, хряснувши дверцятами, попрямував до комендатури. — Мені треба бачити пана коменданта, — звернувся він до чергового старшини чистісінькою російською мовою. — Хто ви і звідки? — поцікавився старшина. — Я американець, і в мене дуже важлива справа до коменданта, — відповів чоловік. Старшина пішов доповідати і, повернувшися, сказав: — Комендант дуже заклопотаний і прийняти вас зараз не може. — Та зрозумійте ви, у мене важлива, невідкладна справа! Будь ласка, попросіть пана коменданта приділити мені п'ять хвилин. Старшина знову пішов до коменданта. — Товаришу полковнику, цей американець прилип як смола, каже — в нього важлива, невідкладна справа. — Ніколи мені, не до того! — відповів комендант, не підводячи голови од паперів, що лежали перед ним. — Товаришу полковнику, він представник союзної нації, на вигляд симпатичний і розмовляє по-нашому не гірше, ніж ми з вами! — Гаразд, якщо симпатичний, — клич! Американець зайшов до кабінету, тримаючи в руках дві валізи, велику і маленьку. Поставивши їх на підлогу, він сказав: — Товаришу комендант, у цих валізах іноземна валюта. Прошу вас викликати представника радянської розвідки, щоб я міг здати йому ці гроші. Комендант здивовано глянув на відвідувача. — Скажіть спершу — хто ви? — За паспортом я — громадянин Сполучених Штатів Америки і звуть мене Ярослав Кочек. А по-нашому — просто товариш Василь… Їду додому, не таскати ж мені з собою купу грошей — іноземну валюту. Спокійніше здати гроші представникові нашої розвідки і взяти з собою квитанцію. Комендант схвально кивнув, запросив гостя сісти і викликав майора з розвідки. Коли той прийшов, комендант усміхаючись відрекомендував йому Василя. — Прошу прийняти в мене іноземну валюту і дати розписку, — сказав Василь майорові. — Ось у цій валізі, — Василь показав на велику, — сто тридцять п'ять тисяч американських доларів і двісті вісімдесят тисяч швейцарських франків, а в маленькій — п'ять тисяч п'ятсот доларів. Живучи за кордоном понад чотирнадцять років, був комерсантом і заробив ці гроші. Щомісяця я брав собі певну суму на прожиток і записував. З цього розрахунку відкладав три відсотки для сплати членських внесків. — Партійні внески прийняти не можу, — машинально відповів майор. — І не треба! Ви дайте мені тільки квитанцію з означеною сумою, а з усім іншим дома розберуться!..