Удет глянув на ад'ютанта. Той зосереджено готував нову суміш із бренді та лимонного соку.

Прямому, інколи навіть грубуватому генералові був до вподоби цей молодик — розумний, кмітливий, відданий. З ним Удета звела доля в Швеції. Піхт хотів здобути офіцерський чин у бою, й Удетові довелося пристати на його прохання — послати в Іспанію, хоча срібні погони ад'ютантові Удета були забезпечені й без цього ризику. Та Удет сам був такий відчайдушний і не любив протегування. Певна річ, Піхта випробовували в різних установах, Піхта перевіряли. Генерал-полковникові, згодом генерал-директорові люфтвафе, заступникові самого Герінга, годився шеф-пілот і ад'ютант з вищим чином і становищем, але Удет умів цінувати і хоробрість, і відданість, і ту особливу любов до авіації, яка зріднила їх обох — старого й молодого.

— А ти що скажеш, Паулю? — запитав Удет, беручи від Піхта нову склянку.

— Що вас цікавить, пане генерале?

— Кинь ти цей офіційний тон, чинуша нещасний! «Пане генерале, пане генерале»! А що в генерала на душі, ти знаєш, пане ад'ютанте? Мовчиш! А ти ж мене пам'ятаєш іншим, Паулю. Ти пам'ятаєш, як обіймав мене Ліндберг? Ти бачив, як наприндився цей старий на' пуга Хейнкель, коли я сів в Італії, встановивши новий світовий рекорд на його безглуздій машині! Адже це було торік, Паулю! Торік!

Так, торік Хейнкель побудував новий винищувач Хе-100. Це була аеродинамічна й маневрова машина. Швидкістю вона перевершувала знаменитий «Месершміт 109». Хейнкель розрахував машину на двигун з водяним охолодженням, але відмовився од радіаторів нормального типу. Охолоджуюча рідина проходила через складну систему пристроїв, розміщених у подвійній обшивці крил. Удет промчав на Хе-100 з небаченою швидкістю, але відразу після польоту висловив конструкторові свою думку з усією одвертістю: «Ця примхлива білоручка на фронті літати не буде. Якщо послабнуть одна-дві заклепки в крилах чи, не дай боже, куля прониже крило, — то рідина випарується і двигун вийде з ладу. Літак буде приречений». Відтоді між Удетом і Хейнкелем, як мовиться, — пробігла чорна кішка.

Слухаючи хвалькуваті скарги Удета, Пауль Піхт подумав про те, що зовсім не потрібно особливої проникливості, аби розгледіти збентежену душу генерал-директора.

Для багатьох колег Удета його несподіване піднесення здавалося незбагненною примхою Герінга. Не піддався ж справді «Залізний Герман» сентиментальним почуттям до однокашника ще з першої світової війни по ескадрильї Ріхтгофена? Ділові якості? Але Удет аж ніяк не скидається на диригента величезного авіапромислового оркестру, покликаного прославити могутній військово-повітряний флот Німеччини.

Ні, не Удет потрібен був Герінгові. Тільки його ім'я, ім'я національного героя Німеччини, всесвітньовідомого повітряного аса. Удет — гарна реклама для німецької авіації. Удет — зручний, перевірений посередник між новим керівництвом люфтвафе та авіапромисловими. Удет, нарешті, слухняний виконавець волі й задумів Герінга. «Залізний Герман» не погребував використати його і як «противагу» хитрому, пронозливому, інколи занадто енергійному Мільху — другому своєму заступникові, генерал-інспекторові люфтвафе.

Удет, ясна річ, уже усвідомив і покірно прийняв уготовану йому роль. Відмовитись од неї він міг, лише зізнавшись у зраді нацизму. Та, як уявлялося Піхту, його начальник не дуже страждав від ілюзорності нинішньої своєї влади, його лютила втрата своєї колишньої артистичної влади над натовпом. «Акробат повітря» не звик, щоб боялися його, він звик, щоб боялися за нього. Він панував над людьми, породжуючи в них острах за себе, царював, хизуючись безстрашністю, поблажливо ставлячись до філістерського обожнення. Категоричний наказ Герінга, що забороняв йому самому випробовувати нові моделі й брати участь у спортивних польотах, заскочив Удета зненацька. Він майже фізично відчув, як йому обсмалили крила.

Удет пригадав добродушне сяяння на широкому обличчі Герінга. Руки товстуна були зчеплені на череві, а великі пальці, мов кулемети, наставлені вперед.

«Я нічого не тямлю у виробництві великих літаків, Германе, — сказав Удет. — Це справа не для мене. Краще відмовитися зараз…»

Великі пальці вистрілили. Герінг устав, його щоки докірливо роздулися.

«Не біда, Ернсте. Покладись на людей. Нам потрібні твої ідеї. Це головне!..»

— Люди, ідеї… — пробуркотів Удет, згадавши цей епізод, і раптом пильно, неначе вперше, подивився на свого ад'ютанта. — Про що ти думаєш, Паулю?

— Про Стокгольм, пане генерале, про ваші гастролі…

… Стокгольм наприкінці двадцятих років був європейським ярмарком, європейським перехрестям. Сюди з'їжджалися з голодної Європи злі, винахідливі й азартні молодики. Юний Пауль Піхт стояв у натовпі, високо задерши голову. А в небі носився, кружляв, перевертався білий літачок. Ось він мчав до землі. Натовп злякано охав, інстинктивно відступав назад.

Літак розвертався так низько, що крилом торкався трави. На траві лежала жіноча хустка. Гачок на кінці крила чіпляв червоний шовк і ніс його у височінь. І ось уже підхоплений вітром шовк опускався до натовпу з піднебесся. Тисячі рук тягнулися до хустки. Тисячі горлянок волали: «Удет, Удет!..»

— У Стокгольмі я зрозумів, що повинен літати, — задумливо промовив Піхт.

— Так, Стокгольм… — задоволено посміхнувся Удет. — Приголомшливий успіх. Я був чудовим льотчиком, Паулю!

— Німеччина вами пишається, пане генерале.

— Німеччина не дає мені літати!

— Ви повинні цінувати турботу рейхсмаршала…

— Так, так, Паулю, я був щиро зворушений. Герман проявив справжні братерські почуття…

— Ви потрібні рейху, генерале. Ваш досвід…

— Мій досвід? — вибухнув Удет. — Яка користь із мого досвіду, коли я не можу взяти до рук штурвал? Ти бачив цього хлопчака Варзіца, Паулю? Зелений боягузливий шмаркач! Він виліз із кабіни білий, як миша в млині. Але як він дивився на мене! Як на інваліда, Паулю, як на послідущого жалюгідного інваліда! Налий мені подвійну!

Розливаючи бренді, Піхт мимоволі уявив собі елегантного, широкоплечого Удета, який вилазить із «Хейн-келя-176». Так, якби сьогодні на місці Варзіца був Удет, ситуація на аеродромі була б інша. «Король швидкості» відразу оцінив би дивовижні можливості реактивного двигуна. А тепер генерал побачив у витівці Хейнкеля лише брутальне зазіхання на ті устої повітроплавання, що їх освятив сам Удет.

— А як тобі сподобалася ця стрибаюча жаба, ця шкаралупа з крильцями, га, Паулю? Доктор носиться з нею, неначе й справді зніс золоте яйце.

— Ви хочете почути мою неофіційну думку, пане генерале?

— Я хочу знати твою думку, Паулю, і йди ти ще