Жан Фуке У ЧОМУ Ж ТАЄМНИЦЯ? Роман

^©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Із французької переклав Григорій ФІЛІПЧУК

Перекладено за виданням: Imprime en France. Jean Fouquet. Ou diable est le mystиre? Les Editeurs Francais Reunis, Paris, 1964.

ЧАСТИНА ПЕРША

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Все почалося, мов у романі.

… Чотири, п'ять… шість… На церковній дзвіниці, що сягала шпилем аж до синього неба, один за одним пролунало сім ударів. Сім ударів о шостій годині. У Персаку кожен відразу здогадувався, що то шоста, бо ж кому не відомо, що дзиґарі постійно помилялися на годину.

Чоловік, що допіру загальмував моторолера біля хідника на майдані Марше-Неф^[1] був нетутешній і про таку їхню властивість не відав, а тому здивовано блимнув на годинника, вмонтованого поряд із спідометром: стрілки показували десять хвилин на сьому.

Не скидаючи рукавиць, чоловік зняв каску, окуляри і, тримаючи все те в руках, попрямував до скляних дверей готелю «Дю-Марше»^[2].

— Так, пан Паран замовляв кімнату, — всміхнулася йому пані Клеман, господиня. — Якраз годину тому звільнився сьомий номер. Той чоловік, що мешкав там, виїхав автобусом ще о п'ятій. Кімната вікнами в садок, там вам буде затишно. Анно, чи сьома вже готова?

— Пан може влаштовуватися.

— Сподіваюся, ви надовго? Пан Паран казав мені…

— Не знаю. Може, на кілька днів. А може, й більше на тиждень, два чи й на цілий місяць.

Була середа, 31 липня 1957 року.

— Хоч і цілий рік, якщо ваша ласка. Наш готель ніколи не зачиняється. Щось я казала… Ага, чи не бажаєте спершу оглянути кімнату?

— Оглянути?.. Ні, ні, не турбуйтесь, я цілком покладаюся на вас. Знаю, що тут усюди гарно. Пан Паран мені розповідав.

— О, він такий люб'язний…

Господиня провела очима нового пожильця, що подався до свого моторолера. Наче не дурний хлопець, тільки дивний якийсь….

Повернувшись у передпокій, чоловік поставив долі свої валізки й саквояжі, відтак сів заповнювати картку, що подала йому господиня.

Був то здоровань із карими очима, дбайливо зачесаним темно-каштановим чубом і стрункою поставою. Маленькі вусики робили його старшим і соліднішим. Рішуча хода й мотоциклістський комбінезон пасували йому. Був би він зовсім привабливий, коли б іще не якийсь холодок в очах — може, від зайвої сором'язливості чи обережності, а може, й зверхності.

Пані Клеман, чорноока вдовичка, завше намагалася скласти власну думку про кожного пожильця.

«Маршан, Жан-Луї, народився 18 лютого 1933 року, юрист», — мовчки прочитала вона на картці. Ага, приїхав з Парижа й повертатиметься туди ж. Бісові парижани, ніколи не забувають підкреслити, хто вони є… «Мета подорожі: туризм». Авжеж, авжеж. Тільки чого тоді він допитується у неї про точні адреси кількох городян та як до них дістатися? Щось не віриться, що він вирушив просто проїхатися, та й усе. Ще й оці валізки, що насилу вміщаються на моторолері, аж ніяк не потрібні простому туристові… Ет, нісенітниця, хіба їй до того, діло? Зрештою, цього чоловіка рекомендував їй сам Робер Паран, а він людина цілком надійна.

Хвилин за двадцять Жан-Луї Маршан вийшов зі своєї кімнати вбраний уже по-міському — в піджак з рудого букле й сірі штани. Перше ніж піти з готелю, поцікавився в чорнявої господині, о котрій тут вечеряють.

— Десь між сьомою та восьмою. Найліпше о пів на восьму. Так ви свій день краще використаєте, не поспішатимете. Нині гарна погода, вечерятимем надворі, — й вона не без гордощів показала рукою на скляні двері, що вели в садок. Там під зеленими кронами платанів біліли столи, накриті скатертинами.

— Колись це була панська садиба, — співучою південно-західною говіркою пояснила пані Клеман. — З отої частини, що за муром, зробили Громадський сад, а ця дісталася нам. Мур поставив мій небіжчик, аби тут затишніше було. Ми могли пробити хвіртку й у Громадський сад… Кажуть — сад, а воно радше гай, він туди Далі зливається з лісом.

Удові Клеман було років із двадцять вісім. Висока, з пишним і гнучким станом, жвавими рухами, вона аж пашіла молодістю. Її вроду підкреслювали смолянисто-чорні коси, виразисті очі й приємна смаглява барва обличчя. Вона, либонь, знала ціну й своїй привітній усмішці. Навряд чи з такою вродою і готелем надовго лишиться вдовою…

Побалакавши ще трохи й випитавши деякі потрібні йому речі, прибулець пішов, а вдова Клеман повернулася до свого кабінету, де відновила перервану на хвильку розмову з якимсь чоловіком, що його зауважив і Маршан; удова пояснювала йому, як користуватися телеоб'єктивом. Кабінет пані Клеман був умебльований досить скромно: там стояли стіл, диа стільці, невеличкий сейф і ліжко-диван.

Перейшовши майдан Марше-Неф, Жал-Луї Маршан звернув праворуч на Верденський бульвар, що стелився понад правим берегом Трумані.

О цю надвечірню пору високий і стрімкий Рок затуляв від сонця увесь бульвар, але чола будинків дихали жаром, якого досхочу напилися за довгий літній день.

Маршан ішов біля парапету. Внизу між тісних кам'яних берегів пінилась неглибока Трумань. Парижанин вийшов на підвісний міст, що ніби продовжував собою коротеньку Соборну вуличку. Він і не глянув на будівлю, що дала назву цій вуличці, бо то не була пам'ятка давнини: собор збудовано в минулому сторіччі на. площі Сен-Жан-Батіст, святого Іоанна Хрестителя, за півсотні метрів від Берлінського бульвару. Йому було відомо, що єдина архітектурна пам'ятка в Персаку — давно вже зачинена романська каплиця, що залишилася далеко позад нього, в старому місті, по той бік майдану Марше-Неф.

Це маленьке містечко, центр кантону, розташоване н знаному серед туристів і уславленому своїми винами районі, нараховувало зо дві, з половиною тисячі мешканців. Воно все вляглося на правому березі річечки Трумані, тулячись до неї головною вулицею. У південно-східному передмісті ця вулиця прибрала назву Сталінградської набережної, й тягнеться вона аж до площі Марше-Неф. Найгустіше забудовану довкола площі частину міста, де розташовано крамниці й урядові установи, називають Старим Персаком. Туди далі, за площею, в так званому житловому кварталі, Сталінградську набережну продовжує собою оцей Верденський бульвар. Всі вулиці Старого Персака впадають у площу Марше-Неф, а з неї, мов річечки з озерця, витікають два магістральні шляхи. Один береться на схід, а другий — на північ, через пагорби, що обступили це