НАТАЛІЯ КОБРИНСЬКА

ДУХ ЧАСУ

Львів, «Каменяр», 1990

ЧИМ ЩИРЕ СЕРЦЕ НАБОЛІЛО

Нову українську літературу можна назвати літературою протесту. Починаючи від І. Котляревського, українські письменники мусили відстоювати та утверджувати право вільного розвитку рідної мови, школи, преси, в умовах асиміляційного туману будити національну свідомість, боротися проти соціальної несправедливості.

Протест письменниці й громадської діячки Наталії Кобринської спрямований головним чином проти безправності жіноцтва — передусім українського — в Австро-Угорській, як і в Російській та інших імперіях. Боротьба за емансипацію жінки стала основним принципом її життя, і в цьому щодо активності та послідовності вона не має 1 рівних в українській літературі.

Походить Наталія Кобринська з роду Озаркевичів, відомого своєю культурно-просвітницькою діяльністю. Дід письменниці Іван Озаркевич (1795—1854) причетний до зародження українського театру в Галичині. У революційному 1848 році він поставив у Коломиї, де працював парохом, п’єсу І. Котляревського «Наталка Полтавка» під назвою «Дівка на відданю, або На милування нема силування» в своїй інтерпретації. Того ж року виставу повторили у Львові, для учасників так званого «Собору руських учених», а драму було видано у Чернівцях латинською транскрипцією.

Батько Наталії, теж Іван Озаркевич (1826—1903), спершу був священиком у селі Белелуя (тепер Снятинського району Івано-Франківської області), де 8 червня 1855 року народилася майбутня письменниця, а потім у містечку Болехів, неподалік Стрия. Брав участь у культурно-політичних рухах, був депутатом галицького сейму та австрійського парламенту; у 1895 році очолив делегацію галичан до цісаря з приводу несправедливих виборів, яку на вокзалі у Кракові щиро вітав із друзями-студентами Василь Стефаник. Писав Іван Озаркевич-молодший поезії, п’єси, займався перекладами — щоправда, мова його творів була далека від народної, друкувався у виданнях «Зоря галицкая яко альбум на год 1860», «Галичанин», «Литературный сборник», «Друг».

Мати письменниці — з роду Окуневських. Дочка материного брата Софія Окуневська-Морачевська — близька приятелька О. Кобилянської та В. Стефаника — стала першою вітчизняною жінкою-вченим, славетним лікарем. У молодості Софія жила в домі Озаркевичів, а пізніше — у сім’ї Наталії. Наділена тонким природним розумом, музично-літературним хистом (чудово грала на фортепіано, писала нишком літературні твори, захоплювалась феміністичним рухом), вона, хоч і на десять років молодша від Наталії, була для неї найпершою повірницею дум і стремлінь.

Своїм дочкам — а до писання, крім Наталії, певний хист виявляла й її сестра Ієроніма (Рома) — в умовах цісарської Австро-Угорщини Іван Іванович Озаркевич особливої освіти забезпечити не міг. В основному вчив їх сам, причому, крім «руської», як тоді називали рідну мову в Галичині, на Буковині і на Закарпатті, ще й російської, польської, німецької та французької мов. А от сини здо-були спеціальну освіту: Євген став відомим лікарем, друкував популярні медичні статті, Лонгин — адвокатом (у його канцелярії в Городку працював Лесь Мартович), Володимир — той, що одружився з Франковою любов’ю Ольгою Рошкевич, — послухався матері й продовжив свя-щеницьку династію Озаркевичів. Безумовно, домашні обставини послужили Наталії Кобринській матеріалом для її оповідання «Дух часу» — про ломку усталених традицій у родинах «галицько-руського» священства.

Наталія змалку жагуче тягнулася до книги. «Яка була вдома книжка, — писала в автобіографії, — я її читала… Та що на ту лектуру не складалося: польські повісті, дрібні видання руські 60-х років, фейлетони «Слова», «Кобзар» Шевченка, житія святих, повісті Основ’яненка, а навіть проповіді… Бушування по книжках батька ввійшло мені в звичай…» Крім немалої домашньої книгозбірні, прочитала майже всю бібліотеку властительки села Беле-луя — а була там переважно польська література. Вивчення побуту панського двору знадобилося письменниці для роботи над твором «Ядзя і Катруся».

Старший брат Володимир, навчаючись у німецькій гімназії в Чернівцях, постачав Наталію публікаціями німецьких авторів, а також окремими книгами з бібліотеки «москвофільського» товариства «Руська бесіда». З творами російських письменників вона ближче познайомилася завдяки молодшому братові Євгену, який вчився в «руській» гімназії у Львові, подружився з І. Франком і мав у його особі доброго консультанта. Євген привозив додому і праці К Маркса, Ф. Лассаля, М. Драгоманова, Б. Лімановського.

Розвиткові самоосвіти і культурного світогляду Наталії активно сприяв її чоловік, Теофіл Кобринський, талановитий співак, піаніст, композитор і збирач фольклору. Разом прожили вони всього п’ять років (1877—1882).

Щоб хоч трохи полегшити свій біль після втрати друга, Наталія виїжджає з батьком-депутатом у Відень. Тут зустріла прогресивного публіциста, літературознавця і громадського діяча Остапа Терлецького (ще в 1877— 1878 роках він сидів у тюрмі разом з І. Франком, М. Павликом та іншими «соціалістами») — про нього Наталія знала від братів Євгена і Лонгина, що на початку 80-х років вчилися у Віденському університеті.

Саме О. Терлецький, оцінивши майстерність та емоційність усних оповідей Наталії Кобринської, умовив її взятися за перо. У 1883 році Наталія написала перше, як сама стверджує, «безпретензіональне оповідання» — «Пані Шумінська», перейменоване згодом на «Дух часу».

О. Терлецький, не розкриваючи імені авторки, прочитав його на засіданні віденського товариства студентів-українців «Січ», яке Н. Кьбринська відвідувала разом з братами. Твір отримав загальне схвалення. Так само було оцінено її нове оповідання — «Задля кусника хліба».

Про успіх молодої письменниці довідався І. Франко. Переказав, що рад би познайомитися з її творами. Н. Кобринська, не без остраху, посилає йому обидва оповідання. Франко дав схвальну оцінку їм і в 1884 році опублікував у «Зорі» одне з них («Задля кусника хліба»). Це додало Н. Кобринській відваги, і вона цілковито стає на літературну дорогу.

Особисте знайомство Н. Кобринської з І. Франком, М. Павликом відбулося, за її словами, в Коломиї 1883 року на організованому віденськими і львівськими студентами вічі.

Якщо О. Терлецький розбудив літературний талант Н. Кобринської, то І. Франко відповідно спрямував його — на служіння народові. Звичайно, домашня освіта не прищепила Кобринській особливого національного чуття: батько, старший брат симпатизували модному тоді серед західноукраїнського попівства