старшого закінчити процедуру за нього, чи хотів її відкласти на день, але з виразу його обличчя було ясно, що продовжувати негайно він не збирався.

Хай там як, сказати він нічого не встиг. Джозефс підвівся, скинув халат і заліз на стіл. Він передав щойно прикурену сигарету санітару:

– Будь ласка, Джеку, потримай її, поки доктор, – він назвав ім’я нашого хірурга, – накачає мене.

І з цими словами він задер піжаму. Знаєте, у пілотів заведено так: після першої аварії курсанта відразу посилають назад у небо. Наш молодий доктор був у тому ж стані – йому треба було повернутися і довести собі, що пацієнт помер не тому, що лікар – коновал, а через невдалий збіг обставин. Але він не міг себе примусити; Джозефсові довелося зробити це за нього. У ту мить він міг загубити хірургові кар‘єру всього лише відступивши і давши тому час надумати собі бозна-чого, – але натомість Джозефс узяв його за руку і примусив зробити це.

Він помер на столі.

Здавалось, голка ввійшла як треба і все в порядку, а тоді Джозефс тихо зітхнув і помер. Доктор Арманд цього разу був поряд, він кинувся в бій, але це не допомогло. Це було наче вдруге подивитись один і той же фільм жахів. Прибула та сама четвірка санітарів, щоб перенести тіло до моргу – можливо, в тій самій корзині.

Тепер наш доктор виглядав так, неначе теж помер. Слово взяв доктор Арманд:

– Ви двоє, повертайтеся до ліжка, – сказав він мені й полковникові Хостеттеру. – Полковнику, зайдіть до мене після обіду; я зроблю все необхідне.

Але Хостеттер похитав головою:

– Ні, дякую, – твердо відповів він, – наш хірург про мене подбає.

Він зняв халат. Хлопець не поворухнувся. Полковник підійшов до нього і потрусив його за плече.

– Ну ж бо, лікарю – ми через вас на обід спізнимось.

І він заліз на стіл і підставив ребра. Через хвилинку він уже злазив назад, процедуру було завершено і наш хірург знову став схожий на людину, хоч і дуже спітнілу.

Я зупинився перевести подих. Джонс розважливо кивнув і сказав:

– Я розумію, до чого ви хилите. Щоб зробити те, що зробив полковник Хостеттер, потрібно набагато більше рішучої відваги, аніж стати до бою.

– Нічого подібного він не мав на увазі, – заперечив Акрайт. – Річ не про Хостеттера; річ про молодого лікаря. Йому довелось опанувати себе і зробити те, що він мусив – і то не раз, а двічі. Хостеттеру треба було лише сидіти спокійно і не заважати.

Мій вік і втома звалилися на мене.

– Хвилиночку, – сказав я. – Ви обоє помиляєтесь. Пам‘ятаєте, я казав, що хоробрість прямо пов‘язана з вибором –  вибором бути хоробрим, незважаючи на свій страх. Обставини примусили молодого хірурга чинити так, як він чинив, тож його до уваги не беремо. Полковник Хостеттер був старим і загартованим у битвах – і він мав приклад Джозефса. Тож переміг таки не він.

– Але ж це нелогічно, – заперечив Джонс. – Джозефс, без сумніву, виявив хоробрість, – але, якщо йому було важко прийняти таке рішення, то Хостеттерові було вчетверо важче. Це мало виглядати як прокляття – неначе ніхто не міг покинути той стіл живим.

– Так, так! – погодився я. – Знаю, тоді я думав так само. Але ви не дали мені скінчити. Я точно знаю, що більше хоробрості знадобилось саме Джозефсові. Розтин не виявив у нього ознак емболії чи чогось такого. Джозефс помер від страху.

Кінець.

Відповідь: я заховаю її серед інших слів, щоб око читача не вихопило її раніше, ніж треба; недолік цієї історії в тому, що вона правдива, і я був її свідком. Я змінив імена, місце і час подій, але не чіпав головного.

Переклад: Віталій Мюнхен aka forever_maggot