йде, другу веде. І тоді ти вже, як черепаха, неприступний. Вкритий панциром… Почув щось смачне — голову висунув. Почув щось страшне — голову заховав. Вже мене так просто не візьмеш…

А візьмеш — будь-куди не поставиш. Бо я в центрі кулі. А куля кругла. Покотиться. І не зупиниться, поки не знайде вигідну ямку.

Я — наче отой неопізнаний літаючий об’єкт. Ніхто мене не бачить, а всі кажуть, що є. І вірять у щось незвичайне. І думають, що я маю фантастичну силу. Чарівну дію. Унікальну подобу… Незаміниму енергію… Вірять, бо не розглянуть. Я — в центрі оболонки. Непросвітньої. Звуконепроникної. Непробивної.

Розглянули. Як? Сам не второпаю.

— Де ви знаходитеся? — питають.

— Як де? Там, де мене висадили і посадили… На плацдармі…

— А плацдарм де?

— На трудовому фронті…

— У тому-то й біда, що фронт вже далеко попереду. А ви все ще воюєте… Проти кого? І за що?

Дрова рубають — тріски летять…

Так. Я батько Петі Мармишкіна. З восьмого «б». Вже «а»? А-а-а. Реформа… Реорганізація…

Не встигає? А коли ж йому встигати? За два роки — три реформи. То підручники міняють. Ніби за два роки амеба перетворилася на інфузорію, а крокодил на скорпіона. Чи у парнокопитних з’явилися зябра, а в земноводних — роги. То вчителів перетасовують. То правила міняють… Мій Петя що — Ломоносов? У нього що — суперголова? Чи три голови? Як у Змія-Горинича. Одна вчить, друга спить, третя жує вареника…

Ах, двійка з фізкультури! На турніку не може підтягнутися? Через козла не перестрибнув?

Він через поріг переступити не може. У нього ноги позросталися. О восьмій годині ранку до школи вчовгує, о вісімнадцятій — вичовгує. Реформа. Всі хочуть його охопити. Про всяк випадок. Може, комісія якась… Щоб не прискіпались…

Математикові урока мало. Бо «математика зараз не та, що вчора була». Фізикові урока мало, бо «фізика — наука віку». Хімічці урока мало, бо відкрили новий елемент і закрили два старих. Філологові урока мало, бо з’явилися нові літературні імена. І нові помилки у старих. Історикові урока мало, бо історія на місці не стоїть. А Петі доби мало. Він сидить на уроці, слухає про хребетних і безхребетних, а власний хребет у нього — як гумовий шланг. Перед очима в нього то жовті кола, то подушка.

І він, нащадок цілого покоління атеїстів, тяжко зітхає: «Господи! Дай дотягти до канікул!.. Або хоч до вечора…»

До речі, Петі п’ять років втовкмачували, що він від мавпи. Тепер переконують, що він з космічної мамалиги. А про батька і матір ніхто й не згадає. І не питає, як він батькам допомагає.

Петі кажуть, що він господар планети. Вчать берегти її. А таку планету, як людське серце, забувають.

Петі нагадують, що він член суспільства. Вчать його виголошувати промови. Чужі думки з газет списувати і свої ними висловлювати. А про те, що він член сім’ї, ніхто й не заїкнеться. Хіба тоді, як школі потрібні цвяхи, фарба або цемент. Тоді кажуть:

— Петю, у тебе є тато! Виконроб на будівництві…

Мовляв, дави на предка. І вчися. Тут урвати, там долатати. Може, сам колись виконробом станеш. Або директором школи… Або хоч класним керівником…

Питаєте, як я удома його виховую?

Бачите, на домашньому небосхилі Петя з’являється, як планета Меркурій. Після заходу сонця. А я — як комета Галея. Раз у певний період. І коли ми стикаємося орбітами, у нас вибух. Петя вважає, що я йому приділяю мало уваги. Я вважаю, що він проявляє мало поваги.

Крім того, у мене вдома є ще диверсант. Телевізор. Петя більше до нього тягнеться, ніж до рідного батька… Тепер багато до телевізора тягнеться. Закон фізики — пусте до пустого…

Правда, тоді, як Петя в школі, по телевізору передають фізику, хімію, географію, астрономію… Цю передачу дивиться бабуся. Вона вже тричі стала переможницею всесоюзного телеконкурсу «Юний хімік», «Юний географ», «Юний астроном»… І тричі помолоділа… Зі своїми ровесницями організували заочний клуб юних пенсіонерів-телелюбителів.

Чи художню літературу читає Петя?

Читає. Три сторінки за чотири місяці. Іллюша Обломов порівняно з моїм Петьком — титан праці. Правда, треба бути справедливим. В Іллюші. Обломова не було магнітофона, радіо, кіно, дискотеки… Ну, і цього проклятого телевізора… І стількох вчителів… І стількох реформ…

Що кажете? Дрова рубають — тріски летять? Ну, бачите, для вас мій Петько — лише тріска. А для мене — таки дитина… І мені хотілося б, щоб він, окрім того, що буде освіченим, ще й був здоровим… І час від часу впізнавав хоча б матір і батька…

«Інтелігенти»

Інтелігенція є. Інтелігентів нема. Всі разом ніби й культурні. Кожен зокрема… Як анархіст… Ну, може, не кожен. То через одного. Через два…

Професор он. Щоранку бульдога пасе у сквері. Культуру первісних людей вивчає. По печерах лазить. А сам — гірше троглодита. Мат-перемат. Собака червоніє, коли він говорить. Скавучить і ховається. В кущі. Лапами вуха затуляє.

Так цей інтелігент якось говорить:

— Знаєте, первісні люди користувалися двадцятьма словами.

— А ви, — кажу, — користуєтеся трьома.

Образився. Два дні мовчав. На третій як прорвало. Будинки трусилися. Листя з дерев сипалося. Собака кудись забіг, досі знайти не можуть…

Чи конструктор. Біля бочки з пивом.

Щодня:

— Конструюємо, конструюємо…

Що вони там конструюють? Може, чарку? Бо приходять вже ніби після випробування.

Скаржиться:

— У голові ледве тліє… Треба розрядки…

І заливає. Те, що тліє. Відром пива.

Сів біля бочки. Співає. Сумно-пресумно:

Приїхала «розрядка». З двома міліціонерами.

— Хіба такими залитими очима, — кажуть, — можна когось побачити!..

Під руку його. І в машину.

Почалося. Лаяв матір диктатора Трухільйо. Тоді почав крити Піночета, Чан-Кай-Ші.

Хтось зауважив:

— Думає, як буде матюкати імперіалістів, то його у витверезник не заберуть…

Забрали…

Хтось скаже: «Кого ти хотів побачити біля бочки з пивом? Головного диригента міланської опери? Чи директора Лувра? Придивляйся до людей у тролейбусах, у метро, на вулиці. Йди до театру…»

Придивляюся. Один інтелігент зачитався газетою. Щоб місце дамі не уступити. Інша інтелігентка плюється на весь тролейбус. Гарбузовим насінням. Все на ній імпортне. На кожній частині тіла фірма. Тільки на шкаралупках з насіння нема. І вона його потайки викидає. Під сидіння…

Театр. Храм мистецтва. Придивіться до публіки. До її одягу. Як на базарі. Хто в чому звідкись вискочив, в тому ускочив до театру. І відразу ремигає. Наче його з хліва випустили. Ніби він