загс таки знайшли. Правда, спочатку не в той його відділ потрапили. Всякі там прописки і вписки.
— А де тут, — запитав наречений в чотирьох круглих тьотічок, що заповнювали документи, — заяву подавати?
— Яку вам заяву? — перепитала одна з круглих тьотічок.
— Ну… — такого грубого питання з такого делікатного приводу наречений не чекав.
— Для чого вам та заява? — не вгавала кругла тьотічка.
— Поженитися! — випалив він і мені нестерпно схотілося побігти десь колупати піч чи прямо тут виколупати комусь очі. Антистрес.
— А-а-а!!! Хі-хі-хі-хі!!! — чотири круглі тьотічки захихотіли так, як вміють хихотіти самі лиш круглі тьотічки. — То вам у другі двері.
Ну, ми пішли собі з Богом. До дверей, на яких було написано все — реєстрація шлюбів, розлучення, зміна імені. Просто тобі фабрика шпигунів якась. Кабінет пластичного хірурга і абортарій мусили бути в них у підвалі, я вам точно кажу.
— Хто крайній у третій кабінет? — питає мій сміливий наречений, а моє несміливе лице експресно кисне на вигляд людей, що вже з самого ранку зібралися і чогось чекають у своїх улюблених чергах.
— Я! — каже дуже страшна дівчина в червоній кофті і секунду моє серце виповнює теплота й людинолюбство — вона теж за когось виходить, життя не гавно.
— Але ні, — раптом опам’ятовується дуже страшна дівчина, чиє життя не гівно, — за мною ще одна дівчина стоїть. В червоній кофті.
Ми шукаємо очима ще одну дівчину в червоній кофті. Ми заплуталися. У цій черзі на подачу заяв для створення ячєйкі общєства сидять самі жінки. Риплять офісними стільцями, з облич не сходить радість. От слава Богу, хоч у якихось чергах люди не такі паплюжі й злі, як зазвичай.
— А перед вами багато людей? — питає наречений дуже страшну дівчину в червоному светрі, чиє життя не гівно.
— Багато! — кінцево вбиває вона мій план відвідин кабінету подачі заяв.
— Я передумала женитися! — заявляю я так, аби чула вся черга, і грюкаю скляними дверима на вулицю. Краєм ока озираюся: ану раптом всі схаменуться і візьмуть з мене приклад. Зрозуміють, що люблять насправді Сєрьогу, а не Льоху, і побіжать до кіосків купувати собі пиво з жовтим паласатіком. І тоді би ми двоє — шусть! — і вже наша заява на столі.
Так же ж ні. Всі майбутні жінки, що поставали в чергу на здобуття законних чоловіків, і не думали рушати з місця. Застовбили точки чіста канкрєтна. Ну і ладно. Мені на роботу.
— Ех, чуть не поженилися… — зітхає наречений.
— Та ну їх на фіг! Вони тут із шостої ранку позасідали. Стопудово, — киваю я в бік черги наречених у червоних кофтах. — Може, і так сайдьот? Для батьків намалюємо у фотошопі все. І тьотю в велюрі з ленточкою домалюємо. Га?
— Ну, бейбі…
— Ну, добре. Я тебе люблю. Раз уже рішили — женимося по-настоящому.
На роботі свіжоодружений Ткач розказував, що коли вони ходили женитися, то, прийшовши за 15 хвилин до відкриття загсу, були в тій черзі вже двадцятими.
— Піздєц, — зітхаю я. Все безнадійно.
— І всі наречені там вагітні були! — радується Ткач. — Ми прям як уроди серед них. Такі худі і ржемо.
І ми худі і ржемо. Тільки щось не женимося, хоча вже всіх запросили на весілля.
Потім ще у нас була друга спроба. У вівторок. Приймальні дні заяв — вівторок і четвер. У понеділок ввечері ми щось задовго мотлошилися, і коли закінчили останню веселу розвагу, була вже глупа ніч. Вставати о сьомій тридцять якось е…
— Може, в четвер? — запитав наречений. З надією.
— Точно! — зраділа я. Читаєш мої думки.
І ми спокійно заснули, приспані блаженною лінню.
Ввечері, по телефону на зв'язку з Яремчею:
— Мама, ми не пішли сьогодні. Проспали. Підемо в четвер!
— І так рік за роком… — повчально вивела маман.
ЛитВек: бестселлеры недели
