Лія Шмідт СВОЇ, ЧУЖІ, ІНШІ

Частина I СВОЇ

Розділ 1

Віконце з вечора було завішено продертими ззаду штаньми, але це не надто допомагало: сонячні промені легко здолали перешкоду. Світло бризнуло сонному хлопчиськові межи очі, той відмахнувся, ніби від мухи й не прокидаючись повернувся носом до стіни.

— Інтаре, вставай! — почувся материн голос із-за дверей прикомірка.

Сон було вже розбито, проте остаточно виринати з нього хлопчик не збирався. Він і не поворухнувся, хоча й чудово знав, що спокою тепер йому не буде.

— Інтаре! — мати нарешті ввійшла та щосили вперезала синочка ганчіркою нижче спини.

— Ай! — він сів. — Ну-у-у! Ти чого?

— Уставати час, ледарю!

— Рано ж іще! — хлопчисько знов упав на ліжко та знову отримав ганчіркою, цього разу впоперек тулуба.

— Уставай, лишенько моє!

Інтар запхинькав, рукою затуляючи обличчя:

— Му-у-чать… Б'ють із самого раночку… Поспати не дають…

Мати посміхнулася:

— А ти лягай не на світанку, тоді й висиплятимешся.

— А я зовсім і не до світанку… а тільки до півночі…

— Тинявся казна-де замість того, щоб матері допомагати! Ох, Інтаре, втрапиш ти коли-небудь у халепу, попадешся лихим людям до рук!

— Та ну… — він позіхнув на весь рот. — І хто на мене поласиться?

— Ті, що дітей крадуть. А ти начебто й не чув? Ондечки нещодавно в чоловіка, що ятку тримає на сусідній вулиці, синок пропав. Шукали-шукали — марно. Як у воду впав… Інтаре, це не вже не вперше за останні місяці. Не гуляв би ти ночами! — мати взяла сина за вузьке плече. Він невдоволено струснув її руку, потягся, сів на солом'яному матраці, протер очі:

— Я із хлопцями був… І нічого зі мною не сталося…

— Коли станеться, пізно буде. Хочеш, щоб тебе відвезли не знати куди та й продали?

— Нє-а. Не хочу, — Інтар помотав головою, вліз у сорочку. Потягся був за штаньми, але мати їх відняла.

— Дивися, діра яка. Де примудрився?

— Е… — зам'явся він. Нічого путнього на думку не спадало. Хлопчак справді не пам'ятав, де і як порвав штани.

Мати подивилась на його здивоване, заспане обличчя та тільки руками розвела:

— Добре, не так важливо. Я зашию. А ти бігцем умиватися, мести підлогу й протирати столи.

— Без штанів? — Інтар ображено витріщився на матір. Звісно, сорочка, придбана в лахмітника «на виріст» місяців зо два тому, майже сягала хлопчикових колін, але він же не молокосос який, щоб голозадим бігати!

— Мамо, мене ж на вулиці засміють!

— А ти туди не потикайся. Поки ми відкриємося, я встигну зашити.

— Ну гаразд, — хлопчик поплентався в кухню, до рукомийника, хлюпнув води на обличчя, пригладив скуйовджене чорне волосся, взяв мітлу та подався в трактирну залу. Там від учора було не прибрано, на столах темніли плями розлитого ввечері пива. Інтар розчинив усі віконниці. Свіжий морський вітер розігнав важке повітря, приніс запахи тухлої риби та міцного тютюну. Разом із весняним вранішнім сонцем у приміщення ввірвався галас портових кварталів, вибиваючи з вух залежану нічну тишу.

Інтар пройшовся мітлою вздовж зали, потім упоперек, частину сміття загнав під стійку, ще трохи розмів по кутках, а решту погнав до чорного ходу, через кухню, де вже метушилася мати. Зупинився, коли побачив, що вона миє овочі.

— А мої штани де? — запитав обурено.

— Зашиті. В тебе, — коротко кинула жінка.

Хлопчик вимів сміття на вузьку вуличку, кинув мітлу в куток і побіг по одяг у прикомірок, який давно й міцно вважав своїм.

Там він спав завжди, коли в його матері бували гості. Орам, трактирник, як і багато хто в цих місцях, не гребував тим, щоб запропонувати матросам чи іншому портовому люду не тільки випивку та їдло, а ще й подружку на одну ніч. Івині, матері Інтара, належала десята частина виторгу з кожного такого гостя, — це крім щомісячних двох золотих і безкоштовної годівлі, — так що жінка на долю не скаржилася. Багатьом іншим вихідцям із міських нетрів і так влаштуватися не вдалося.

Трактир був невеличкий. Івина працювала й за куховарку, й за подавальницю. Обов’язки мітляра та посудомийки вже чотири роки виконував Інтар — раніше Орам тримав для цього дівчисько, але коли Інтару виповнилося шість, прогнав малу. До чого зайві витрати, коли хлопчак Івинин уже підріс і може приносити користь?

Зо два останніх роки хлопчик бігав і на ринок, і досить часто, допомагаючи матері, розносив залою таці. На останніх двох справах йому вдавалося заробити кілька монет. Зібрану різними шляхами суму він зберігав у тому самому прикомірку, під своїм солом'яним матрацом, нічого не побоюючись: до цієї крихітної комірчини, заставленої старими, давно спорожнілими діжками, трактирник не зазирав, а мати, навіть якщо й знала про заощадження сина, не взяла б із них ані мідяка, в цьому хлопчисько був упевнений.

Він натяг штани й повернувся на кухню.

— Мамо, я їсти хочу.

— От каша довариться, й отримаєш. Сьогодні подаватимемо кашу з курятиною. І бульбу з в’яленою рибою. Ходи-но принеси з льоху зо дві курки…

— Це тих, які вчора нявкали? — поцікавився хлопчисько, ухилився від материного потиличника та побіг виконувати доручення.

Зарізані вчора зайві кури придбали ніжну синяву барву, але запах ще мали цілком пристойний. Інтар притяг їх і заходився канючити:

— Ма-а-ам, дай мені лапку…

— Досить тобі буде й крильця!

— Ну ма-а-ам!

— Не жебрай! Помий он казана, — Івина кивнула на один із двох великих, закопчених зовні казанів, поки що вільний. У другому булькала каша.

— Помиєш, тоді побачимо.

— Добре… — Інтар і так не збирався йти з кухні, поки не буде готова їжа. Узявся ретельно шкребти казана, мало не залазячи всередину, й чесно зробив усе, що міг. Мати подивилася, схвалила, звеліла почистити бульбу та моркву. Хлопчик узявся до них, раз у раз вкидаючи шматочок моркви до рота.

— Я сказала почистити, а не з'їсти! — Івина дала йому ще одного потиличника.

— Ой! — обурено заволав Інтар, не відриваючись від чищення.

— Ну от… усе… — бульби нарізав, зсипав разом із морквою до щойно вичищеного казана.

— Постав їх варитися. Помий посуд, із учора залишився, — звеліла мати. — І принеси дрів.

— Уф… Я що, восьминіг який? — забурчав хлопчисько.

— Ти зараз ним станеш, якщо не поквапишся! — гримнула Івина.

Син пирхнув:

— Аякже, в мене від твоїх потиличників зайві щупальця відростуть.

— Бракувало ще мені, щоб у тебе щупальця виросли! І так усе