сміття клунки з ганчір’ям. А от Марусин архів бабуся забрала до себе. Відчувалося, що вона дуже багато всього згадала, поки перебирала речі сестри. Вранці наступного дня винесла до вітальні дуже давню чорно-білу фотокартку молодої Марусі, поставила в шафі поряд із журналом «Молода еліта України», з тим числом, де на обкладинці портрет Лізи.

Ліза вже бачила цю світлину Марусі — та показала дівчині цю й деякі інші фотокартки під час своєї нетривалої хвороби. Коли наступного дня Ліза з бабусею зустрілися у вітальні перед світлиною п’ятдесят шостого року, і бабуся почала пояснювати онуці, хто ця гарна незнайома дівчина, Ліза вигукнула:

— Я знаю! Мені Маруся показувала цю світлину!

— А ти, бува, нічого не забрала собі з її кімнати? — спитала бабуся.

— Ні, нічого, — відповіла Ліза.

«Бабусям іноді треба брехати, — дуже скоро підтримає Лізу її нова подруга Аліса, дочка Галини Андріївни, — моя бабуся з боку батька прямо мене питала: чи не сняться мені, бува, дорослі чоловіки? Я їй відповіла: ні, бабусю, мені сняться лише немовлята!»

Але це станеться трохи згодом. А тоді тато перетяг до колишньої Марусиної кімнати кушетку з вітальні для Аліси, а Галині Андріївні дісталося ліжко Марусі, яке було в зовсім доброму стані, дарма що Маруся кілька десятиріч спала на ньому, а потім на ньому ж тихо померла. Справа не в тому, що Маруся була аж така охайна, — хоча вона такою й була, — просто, меблі в ті часи робили дуже міцними.

У вітальні були стільці з напівкруглими спинками, сервант, шкіряний диван. Але з давно не ремонтованої стелі сипався пил, і шпалери тато вже не перший рік прибивав цвяшками, видираючись на високу драбину.

Галині Андріївні кімната небіжчиці Марусі сподобалася.

— Якщо я спала на ліжку, де мій чоловік зраджував мені, то що вже, у порівнянні з тим, спати на ліжку, де хтось помер, — сумно сказала вона заселяючись.

Галина Андріївна була працьовита до нестями. Вона не лише фантастично добре готувала й уміла всім догодити, у першу чергу бабусі, але й протерла та начистила до блиску все, на що в старенької Марусі сил уже давно не було. Засяяло скло у дверцятах книжкових шаф. Заблищали підсвічники фортепіано й навіть плафони високих важких люстр. Але всього зробити не змогла навіть Галина Андріївна. Помешкання Розумовичів-Лисюків не ремонтувалося від дуже давніх часів. Та все ж, щоб оновити дім, який дав їй із дочкою тимчасовий притулок, Галина Андріївна зробила все, що могла, і навіть більше.

Щоправда, виникло одне непорозуміння. Бабуся відразу почала називати Галину Андріївну Галею, чого нова економка терпіти не схотіла.

— Анастасіє Георгіївно, я вам не Галя. Життя зараз таке, що сьогодні я у вас служниця, а завтра ви у мене. Будь ласка, мені вже сорок років. Звертайтеся до мене «Галино Андріївно».

Ці слова бабусі категорично не сподобалися. Та оскільки вівсянку із сушеницями, сирники та вітамінні напої Галина Андріївна готувала суттєво краще, ніж це робила Маруся в останні роки свого життя, і продукти з базару приносила теж кращі, бабуся була змушена прийняти умови нової господині.

Але головним ускладненням було не ім’я та по-батькові, а Аліса, дочка Галини Андріївни. Дівчинка одних літ із Лізою, але настільки не така, як їхня Ліза, що можна було відразу думати і про згубний уплив, і про все, що завгодно. Бабуся завжди намагалася бути в курсі, з ким товаришує її Ліза, з якої родини ті дівчата, які приходять у їхній дім. Але інформацію про онуку збирала не сама, а за допомогою Марусі. Доручала бути в курсі, а Маруся ревно виконувала завдання сестри. Поки Ліза вчилася у звичайній школі, її не відпускали на дні народження до однокласників, щоб вона не познайомилася й не потоваришувала з дітьми із поганих родин. Так само свого часу берегли від поганого впливу й маму Лізи Ольгу. І результат вийшов гідний: Ольга заміж вийшла пізно, проте докторську захистила рано. І чоловік також видатний науковець, щоправда, не з такої поважної родини, Лисюки — не Розумовичі. Але в самого Майкла Лисюка наукові досягнення видатні. І їхня дочка Ліза не порушує традиції славної родини науковців. Учиться дуже добре, має друковані праці, призові місця на олімпіадах. Треба буде, коли їй виповнюватиметься шістнадцять, наказати дівчині, щоб узяла подвійне прізвище: Розумович-Лисюк. Аби тільки не потрапила під поганий уплив. Це єдине, що може зашкодити Лізі виправдати великі сподівання.

Але більше немає Марусі, яка б за всім простежила. Під виглядом прибирання крутилися б десь поряд із кімнатою, де спілкуються дівчатка, — на прибиральницю ніколи не зважають, така психологія людей. А Маруся тим часом збирала цінну інформацію і все хутенько передавала голові родини — Анастасії Георгіївні. Власне, Олю від згубного впливу оточення берегла не вона, її мати, а Маруся, її тітка. І Лізою до чотирнадцяти років опікувалася Маруся. До дванадцяти років, поки дитина вчилася у звичайній школі, Маруся водила Лізу до школи й забирала її звідти, щоб дівчинка, боронь Боже, не йшла додому в товаристві дітей із поганих родин. Тільки до гімназії Ліза вже ходить сама — але там зовсім інший контингент. Таких дітей можна й додому запросити, і до них у гості відпустити.

Сама ж бабуся не мала змоги стежити. «На носі» був річний звіт у відділі науково-дослідного інституту, яким вона вже багато років завідувала. Тривала підготовка до сьомих Розумовичевських читань пам’яті Григорія Арсентійовича, у яких його дочка Анастасія Георгіївна брала активну участь. І тому бабуся майже не помічала Аліси, — тим паче, що тільки-но вона приходила ввечері з роботи, Аліса вмить зникала або у відведеній їм із матір’ю кімнаті за кухнею, або в Лізиній кімнаті, ніби відчуваючи: чотирнадцятирічній панні, яка абсолютно не переймається науковою кар’єрою, а збирається мати мережу косметичних салонів, чи бодай вийти заміж за власника такої мережі, краще зайвий раз не втрапляти на очі господині цього дому.

А ось татові Аліса дуже сподобалася. Він церемонно пропускав її вперед, як панночку, і дівчинка тоді так само церемонно робила реверанс. Але то була гра, і зайнятий тато також бував удома рідко. А головні зміни в житті Лізи відбулися зі з’явою Аліси.

Аліса була класна. Раніше Ліза бачила таких дівчат лише на сторінках якогось гламурного журнальчику, який мали її однокласниці, але Лізі приносити таке додому не дозволялося. Якщо говорити чесно, мама й бабуся намагалися не дозволити Лізі навіть поза домом дивитися такі журнали, але туди їхня влада вже не сягала. Бо неможливо було контролювати шкільний простір. Аж ось тут, у їхньому домі, з’явилася жива ілюстрація з нього — із повною коробкою