Литвек - электронная библиотека >> Василь Биков (Бикав) >> Военная проза >> Альпійська балада >> страница 4
бувало, косарі, — до колін. Спочатку Іван радів, що завдяки дощеві зблякне, потьмяніє його смугастий, помітний здалеку строкатий одяг. Воно так і сталося, лише клятущі кружечки мішеней, намальовані клеєвою фарбою, ніяк не мутніли і стали ще помітніші на змокрілій куртці.

Так минула година чи й більше, коли, продираючись крізь мокрий хвойний підлісок з туго нап’ятими поміж гіллям струнами павутиння, на якому тремтіли дрібненькі капельки води, Іван побачив дорогу. Гладенька, блискуча од вологи стрічка її легко згиналася на повороті і зникала в горах. Іван спинився, дослухаючись, — здається, дорога безлюдна. Тоді він озирнувся — дівчина, одхиляючи від обличчя мокрі гілочки ялинок, оддалік пробиралася до нього. Треба було зачекати її і перейти дорогу разом, бо сама вона ще зробить щось не так і викаже обох.

Дівчина підійшла і стомлено спинилася поруч, теж помітивши дорогу, вже з більшою обережністю, ніж напочатку, поставилася до небезпеки. Він бистро ковзнув поглядом по її мокрій смугастій куртці, яка щільно обліпила гнучкий тоненький стан, маленькі гострі перса, і знову спохмурнів — так це не пасувало до того рискованого становища, в якому вони опинились. А вона, видно, зраділа зупинці, відпочивала. Взявшися рукою за вершечок сосонки, другою вилила з колодок воду і стомлено, хоч і не дуже заклопотано, зітхнула.

Іван, відчуваючи поруч її рухи, терпляче переждав, поки вона все опорядить, і тоді рушив ближче до дороги. Принишкла і, певно, зморена дівчина попленталася за ним.

Біля дороги він став навколішки за каменем, приглядівся, потім спритно вскочив у забетонований кювет; гукнувши «Іди сюди!», подав їй руку. Дівчина мовчки ухопилася за його пальці, стрибнула, глухо стукнувши об бетон колодкою. Він різко звелів: «Скидай!» Дівчина здогадалася, скинула колодки і підхопила їх вільною рукою.

Так, узявшись за руки, вони вибігли на мокрі бетоновані плити дороги. Моросив дощ і тут же змивав їхні мокрі сліди. Втікачі перебігли на той бік, і Йван випустив її руку. За кюветом вона, певно, поколола ноги об щебінку, бо зойкнула і, змахнувши у повітрі рукою, сунула ноги в колодки й квапливо подалася схилом за ним угору.

Схил, одначе, тут був стрімкий, з урвистими кручами, зарослий кривими молодими сосонками, крізь вершечки яких, скільки вони не лізли, все виднівся внизу блискучий вигин дороги. Тепер Іван не дуже старався витримати темп, зморився сам, та й вона — відчував — на межі своїх, мабуть, уже не дуже великих можливостей. Подолавши надто стрімку місцину, Іван спинився під гіллястою сукуватою сосною, щоб перепочити, й став спостерігати, як видирається його супутниця. Одна колодка злетіла в неї з ноги і швидко покотилася по камінню. Дівчина скрикнула: «Порка мадонна»,[5] — оглянулась і втомлено сіла, очевидно, не наважуючись спускатися назад. Проте згодом покульгала вниз, узяла колодку і глянула звідти на Івана. В цьому погляді він помітив заспокоєння і тиху вдячність за те, що не пішов без неї. Іван сів між покрученого коріння на суху колючу землю й зачекав, поки вона вилізла на кручу і знеможена впала поруч.

— Кинь ти їх до дідька, — сказав він, маючи на увазі колодки.

Вона, не розуміючи, глянула на нього. Тоді Іван показав на «клумпес» і махнув рукою вниз. Дівчина, видно, здогадалася й заперечно похитала головою, поворушивши при цьому маленькою, мокрою і, як здалося йому, дуже тендітною ніжкою. Він одразу збагнув недоречність своєї поради, так само як і те, що зазнає вона ще лиха з цими завеликими, не з її ноги колодками.

Але і його ноги, покалічені камінням і суччям, аж пекли, особливо мучила при ході ліва нога. Тепер, мимоволі затягуючи хвилину відпочинку, Іван вирішив подивитися, що там, і, підібгавши руками ногу, глянув на вимиту дощем підошву.

— Русо очєн, очєн фурйозо? Как єто дойч?.. Бйозє![6] — раптом сказала дівчина.

Іван за рік полону трохи навчився розуміти по-німецькому, второпав, що вона сказала, але відповів не одразу.

У п’яті була колючка, хлопець спробував витягнути, але мізерний кінчик її ніяк не давався в пучки.

— Бйозє! Будеш бйозє, коли смалений півень дзьобане, — непривітно озвався він і додав уже для неї: — Який там бйозє? Я гут.[7]

— Гут?

Вона посміхнулась, обіруч пригладила мокре, лискуче волосся і, витерши об штани долоні, навколішки поповзла до нього.

— О, дай!

Іван усе ще не міг ухопити за кінчик колючки, а вона легенько і на диво просто, по-товариському пригнулася, холодними тонкими руками обхопила його велику, сорок третього розміру ступню, поколупала в ній нігтями і, перш ніж він устиг збагнути для чого, зубами куснула п’яту. Іван нерішуче шарпнув ногу, але дівчина втримала, її зуби лоскотнули товсту шкіру п’яти, й коли незабаром розігнулася, то в її білих рівненьких зубах стриміла маленька чорна колючка.

Іван не здивувався й не подякував, а, підібгавши ногу, глянув на п’яту, потер, спробував ступнути — стало, здається, краще. Тоді він уже з більшою приязню, ніж досі, подивився на дівчину, на її мокре, смугляве і знову радісне обличчя. Вона не одвела усміхненого погляду, взяла із зубів колючку і пустила її за вітром.

— Спритна, еге ж, — стримано, ніби не бажаючи визнати перевагу дівчини, сказав Іван.

— Спі-рі-тана, — весело повторила вона і спитала: — Что єст спірітана?

Хлопець внутрішньо посміхнувся і потер п’ятірнею свою мокру стрижену потилицю.

— Як тобі сказати?.. Це, взагалі, гут.

— Гут?

— Я.[8] Гут.

— Ду гут, іх гут,[9] — радісно мовила вона й засміялася.

А він, ніби щось пригадуючи або зважуючи, довше, ніж звичайно, подивився на неї. Дівчина раптом схаменулася, ніби злякавшись своїх веселощів, мерзлякувато затремтіла, і він подумав, що треба йти. Дуже не хотілось вилазити на мокречу з-під цієї сухої гіллястої сосни, а проте він мусив підвестися. Дощ лив як з відра, одноманітно шумів ліс. Негода, мабуть, зіпсувала німцям облаву — це дуже підбадьорювало. Невідомо скільки полонених прорвалося в гори, може, комусь і пощастить. Іванові пригадався той третій гефтлінг, що мало не приєднався до них, і хлопець, перш ніж рушити з-під сосни, повернувся до дівчини, яка витрушувала свої колодки.

— А хто це біг за тобою?

— Бєжаль, да? Гефтлінг. Тедеско гефтлінг.[10]

— Що, знайомий? Товариш?

— Нон товаріш. Кранк гефтлінг. Болной, — тоненьким пальчиком вона доторкнулася до своєї скроні.

— Придуркуватий?

— Я.

«Диви, з нею можна порозумітися!» — задоволено подумав Іван і одвів погляд. Чомусь незручно було дивитись, як до цього, в її глибокі, широко розплющені очі, в котрих так виразно відбивалися різноманітні почуття.

— Гаразд.