ЛитВек: бестселлеры недели
Бестселлер - Дина Ильинична Рубина - Русская канарейка. Трилогия в одном томе - читать в ЛитВекБестселлер - Адам Кей - Будет больно. История врача, ушедшего из профессии на пике карьеры - читать в ЛитВекБестселлер - Алёна Долецкая - Не жизнь, а сказка - читать в ЛитВекБестселлер - Малкольм Гладуэлл - Гении и аутсайдеры: Почему одним все, а другим ничего? - читать в ЛитВекБестселлер - Иван Иванович Охлобыстин - Записки упрямого человека. Быль - читать в ЛитВекБестселлер - Розамунда Пилчер - Сентябрь - читать в ЛитВекБестселлер - Матвей Геннадьевич Курилкин - Переселение народов - читать в ЛитВекБестселлер - Николай Свечин - Мертвый остров - читать в ЛитВек
ЛитВек - электронная библиотека >> Томас Гарді и др. >> Приключения и др. >> Книга пригод 3

Книга пригод 3. Иллюстрация № 1 Малюнки ЄВГЕНА КОТЛЯРА та ВОЛОДИМИРА САВАДОВА

Редактор Л. В. Островська

Упорядкування Андрія Баканова


Вальтер Скотт ДВА ГУРТОПРАВИ Повість

1


Історія наша починається на другий день після ярмарку в Дауні. Торгувалося там жваво: на ярмарок прибуло чимало купців з північних та серединних графств Англії, і англійські гроші, переходячи до рук шотландських горян, тішили їм серця. Багато великих гуртів худоби мали бути відправлені до Англії під охороною їхніх власників або ж погоничів, яких наймали на досить-таки нудну, виснажливу й відповідальну роботу — перегнати худобу за сотні миль з ринку на пасовища чи на обори, де її належалося відгодувати для різниці.

Шотландці-горяни особливо вправні в цьому нелегкому ремеслі перегону худоби, яке так само близьке їхній натурі, як і ремесло вояцьке. Воно дає їм змогу засвідчити природні свої риси — терплячу витривалість і неабияку енергію. Від гуртоправів вимагається як добре знання путівців через найглухіші околиці, так і вміння по можливості уникати битих шляхів, які втомлюють биків, та застав, які гнітять самих погоничів, адже на широких зелених чи й прижухлих тропах серед луговин гурт може не тільки вільно пройти без усякого шляхового мита, а ще й при потребі поласувати соковитою травичкою. Вночі гуртоправи звичайно залишаються при своїй худобі і в погоду, і в негоду, — бува, що цим загартованим людям за весь піший перехід від Лохаберу аж до Лінкольнширу[1] ні разу не випадає заночувати під дахом. Платиться їм немалі гроші, бо ж на них лежить велика відповідальність, оскільки від їхньої обачливості, пильності й чесності залежить, чи дійде худоба до місця призначення в доброму стані й чи зможе власник дістати за неї належний зиск. Але харчуються гуртоправи своїм власним коштом, і тому вони вельми ощадливі щодо прокорму У ті часи, про які ми ведемо річ, горянин-гуртоправ брав з собою в довгу й втомливу дорогу кілька жмень вівсяного борошна, дві-три цибулини, яких він часом ще докуповував, та баранячий ріг з горілкою, до якої регулярно, хоч і помірно, прикладався щовечора й щоранку Єдиною зброєю гуртоправа — коли не лічити дрючка, яким він давав лад своїй худобі, — був кинджал, по-гельському[2] скенедгу (себто «чорний ніж»), схований або під пахвою, або у складках його плаща.

Виправи з гуртом худоби становили для горянина найбільшу радість. У такій подорожі можна було набратися нових вражень, що задовольняло природну для кельта допитливість і любов до руху, адже раз у раз змінювались місця й краєвиди, траплялися різні пригоди, неминучі в тривалій дорозі, а зустрічі з різними фермерами, скотарями й купцями, які частенько завершувались веселими гулянками, тим більш тішили шотландську душу що для них не треба було ні шеляга докладати з власної кишені. А ще ж горянинові приємно усвідомлювати свою найвищу вмілість як гуртоправа: безпорадний з отарою, він стає княжичем, коли має справу з гуртом биків, і природні звички спонукають його зневажливо дивитись на оспале вівчарське життя він ніколи не почуває себе так невимушено, як тоді, коли йде погоничем за добірним гуртом худоби зі своїх рідних околиць.

З-посеред молодиків, що з описаною вище метою вийшли того ранку з Дауна, ні у кого шапка не була так хвацьки збита набакир, ні у кого під панчохами не грали такі стрункі cniorc (себто «литки»), як у Робіна Ойга Мак-Комбіха, що його приятелі звали Робін Ойг інакше кажучи — Молодший, або Менший. Робін хоч невисокий на зріст, що було знати з прізвиська Ойг, і не такий уже кремезний тілом, він був жвавий і прудкий, як олень у його гірських краях. Він мав таку пружну ходу, що під час тривалих переходів багато навіть рослявих парубків заздрило йому, а його манера носити плаща й одягати шапку давала взнаки, що такого спритного Джона-Верховинця, як він, не обмине увагою жодна дівчина з низовини. Рожеві щоки, червоні вуста й білі зуби свідчили про життя на вільній природі й надавали його обличчю не так простацького, як швидше квітучого й витривалого вигляду. Хоч Робін Ойг був не сміхотун та й усміхався не часто, бо серед його земляків таке не заведено, його ясні очі часто поблискували з-під шапки таким життєрадісним духом, який першої-ліпшої хвилини міг вибухнути веселощами.

Відхід Робіна Ойга був помітною подією для маленького містечка, бо в тутешній окрузі він мав багато приятелів поміж хлопців та дівчат. У своєму колі він був неабихто, оскільки провадив значні ділові оборудки, і заможніші скотарі-горяни з усіх інших гуртоправів саме йому віддавали перевагу. Робін Ойг міг би й набагато розширити свій промисел, якби погодився завести підручних, але за винятком одного-двох небожів, сестриних синів, він нікого не залучав на поміч собі, певно, усвідомлюючи, якою великою мірою його репутація залежить від того, чи він особисто виконує всі взяті на себе зобов'язання. Тож його задовольняло те, що ніхто з гуртоправів не отримує такої високої нагороди, як він, і в серці у нього теплилась надія, що після ще кількох виправ до Англії він буде в спромозі заснувати своє власне діло, таке за розмахом, яке б відповідало його походженню. Річ у тому, що Робінів батько, Лахлан Мак-Комбіх (себто «Син Мого Друга», бо кланове прізвище батька було інакше — Мак-Грегор) дістав своє прізвисько від славетного Роб Роя[3], оскільки дід Робіна був у близькій дружбі з цим знакомитим розбійником. Дехто навіть твердив, що й малюка-сина Лахлана Мак-Комбіха охрестили Робіном на честь того, хто у пущах Лох-Ломонду був не менш відомий, ніж його тезко Робін Гуд в околицях веселого Шервуда. «А таким родоводом хто б не пишався?», — як зазначає Джеймс Босвел[4]. І Робін Ойг таки й пишався ним, але з частих відвідин Англії та Долішньої Шотландії він виніс те знання, що коли завдяки його власному походженню він і може на щось претендувати у своїй рідній відлюдній долині, десь-інде такі претензії були б і недоречні, й смішні. Отож гордощі своїм родоводом були для нього об'єктом потайного замилування, як скарб для скупаря, і він ніколи не виставлявся з ним на чужі люди.

Багато вітань і добрих побажань почув Робін Ойг цього ранку. Знавці розхвалювали його гурт худоби, а надто найкращу частину гурту, що належала йому» самому. Одні простягали йому рогові табакерки, щоб узяв щіпку нюхального тютюну перед дорогою, інші пропонували вихилити дох-ан-дорах, прощальну чару. Всі водносталь вигукували: «Щасливої тобі дороги й щасливого повернення! — Хай щастить тобі на ярмарку в