темно-червоній волейбольній шкірі миготіли, неначе материки чужої планети.
— Кольорові кільця, — сказав Олександр. — Пірамідка. Братній цвинтар.
— Проте, може бути, вони живі? — Денис лагідно поглянув на нього скоса. — Га? Може, вони дивляться на тебе моїми очима? Перші громадяни великої імперії, котрі перебороли трагічну невідповідність духу й тіла?
Олександр мовчав.
— Невже ти ніколи не згадував Владика? — м’яко запитав Денис. — Котрий, аби довести щось тобі… і собі здебільшого, полетів в експедицію не стільки як біолог, скільки в ролі самця?
— Замовкни.
— Він вибачив тобі. Я вибачив тобі, Сашко-черепашко. І не дивися на мене, як Еля Дімінуендо на здохлу жабу.
М’яч лунко вдарився об долівку. Олександр довго чув відлуння удару. Хоч луни бути не могло.
— Хочеш приєднатися до нас? Стати громадянином імперії? — Голос Дениса зробився густим і грузлим.
— Ні.
— Воля? Братерство? Глибоке взаємопорозуміння в колективі таких різних, але таких гідних особистостей? Злиття…
— Ні!
— Перехід на інший якісний рівень? Інший спосіб існування, що відкриває…
— Замовкни!
— Дарма. Дуже скоро вільний прийом у громадянство буде закрито. Лише найбільш гідні. А ти пересічний хлопець, Сашко, як був, так і залишився. Тож піди й скажи їм, що трагедії в школі — не більш ніж ланцюг випадків. У мене був гіпертонічний криз, у Луки — давня травма голови, про яку ніхто не знав. Реально, була така травма, я ще в школі з коня впав. А я випав з вікна… Елізар випав з вікна, цим усе пояснюється. Просто скаламутилося перед очима. Нехай мене переведуть в іншу школу, якщо ці мене не хочуть… Більше смертей не буде. Бо не можуть випадковості тривати вічно.
І він кинув Олександрові м’яча.
— Він розколотив камеру м’ячем! Сказав би — будь ласка, я б її відключила! Жінка-лікар нервувалася й дуже уважно дивилася Олександрові в обличчя. Неначе боялася, що зараз він почне ходити, наткаючись на стіни. — Про що ви говорили? — Я поставив йому всі запитання, які хотів, — сказав Олександр. — Я зв’яжуся, за мною надішлють транспорт… — Ви їдете? — Я закінчив. — Ви отримали відповідь? Він твердо подивився їй в очі: — Ланцюг випадків, нічого більше. Фатальних випадків. Або доведеться повірити в неймовірні речі. Які зруйнують наше уявлення про світ. А ми ж цього не хочемо? — Ви мене запитуєте? — Лікарка прийшла в замішання. — Себе, — зізнався він. — Та в будь-якому разі цей хлопчик більше не буде тут учитися. Дякую, ви мені дуже допомогли, до побачення… — М’яча залишіть, — тихо сказала жінка-лікар.
Він вийшов з будинку ізолятора в парк і рушив до берега, іноді натикаючись на кущі. Але свідомість його було ясна. Він просто бачив перед собою не шкільний парк із його квітами й метеликами, а бетонну дорогу, залиту дощем, і шлях двох молодих людей до станції, де за півгодини мала пройти електричка. Отже, з мене все почалося, думав він. Прізвище Елі було Рене. Дімінуендо її прозвали за ледве чутний, вічно згасаючий голос. Де вона зараз? Крихітний маркер, точечний спогад, який не має значення ні для кого, крім двох учасників. Еля Дімінуендо, яка бажає неодмінно поховати жабу згідно обряду якоїсь екзотичної секти, а жаба зрештою ожила й тихесенько вшилася під витяжку кондиціонера… Вони багато пили того вечора. По дорозі назад меланхолія переплавилася на лють. Десятихвилинної прогулянки вистачило, щоб пояснити Владикові, чому його ніхто не візьме в експедицію. Не те що в довгий рейс — та навіть у ліс за грибами. Лише кілька прикладів з життя — ким був Владик, як він себе поводив, як з ним поводилися. Чого він був вартий. Мабуть, це було занадто. Потім зробилося соромно. Та каяття запізнилося — Владик закусив вудила, між ним і Сашком-черепашком навік-віки постала скляна стіна. Отже, з мене все почалося? На злітний майданчик біля берега сідав вертоліт. Олександр відвернув обличчя від вітру. Збіг випадків, сказав він собі суворо. Більше не повториться. І жбурнув свій непотрібний щоденник в море.
* * *
— Він розколотив камеру м’ячем! Сказав би — будь ласка, я б її відключила! Жінка-лікар нервувалася й дуже уважно дивилася Олександрові в обличчя. Неначе боялася, що зараз він почне ходити, наткаючись на стіни. — Про що ви говорили? — Я поставив йому всі запитання, які хотів, — сказав Олександр. — Я зв’яжуся, за мною надішлють транспорт… — Ви їдете? — Я закінчив. — Ви отримали відповідь? Він твердо подивився їй в очі: — Ланцюг випадків, нічого більше. Фатальних випадків. Або доведеться повірити в неймовірні речі. Які зруйнують наше уявлення про світ. А ми ж цього не хочемо? — Ви мене запитуєте? — Лікарка прийшла в замішання. — Себе, — зізнався він. — Та в будь-якому разі цей хлопчик більше не буде тут учитися. Дякую, ви мені дуже допомогли, до побачення… — М’яча залишіть, — тихо сказала жінка-лікар.
* * *
Він вийшов з будинку ізолятора в парк і рушив до берега, іноді натикаючись на кущі. Але свідомість його було ясна. Він просто бачив перед собою не шкільний парк із його квітами й метеликами, а бетонну дорогу, залиту дощем, і шлях двох молодих людей до станції, де за півгодини мала пройти електричка. Отже, з мене все почалося, думав він. Прізвище Елі було Рене. Дімінуендо її прозвали за ледве чутний, вічно згасаючий голос. Де вона зараз? Крихітний маркер, точечний спогад, який не має значення ні для кого, крім двох учасників. Еля Дімінуендо, яка бажає неодмінно поховати жабу згідно обряду якоїсь екзотичної секти, а жаба зрештою ожила й тихесенько вшилася під витяжку кондиціонера… Вони багато пили того вечора. По дорозі назад меланхолія переплавилася на лють. Десятихвилинної прогулянки вистачило, щоб пояснити Владикові, чому його ніхто не візьме в експедицію. Не те що в довгий рейс — та навіть у ліс за грибами. Лише кілька прикладів з життя — ким був Владик, як він себе поводив, як з ним поводилися. Чого він був вартий. Мабуть, це було занадто. Потім зробилося соромно. Та каяття запізнилося — Владик закусив вудила, між ним і Сашком-черепашком навік-віки постала скляна стіна. Отже, з мене все почалося? На злітний майданчик біля берега сідав вертоліт. Олександр відвернув обличчя від вітру. Збіг випадків, сказав він собі суворо. Більше не повториться. І жбурнув свій непотрібний щоденник в море.
