підземне царство.

— Саню! — крикнула Улія.

Він обернувся:

— Гадала, я не здогадаюся? Відьмо!

І побіг за своєю супутницею — крізь ряди нерухомих металевих туш, за бар'єр, до сходів, що ведуть униз...

— Саню!

Ще можна було його зупинити. Тому що — Улія знала — якщо він піде тепер з нею, з цією жінкою, через царство підземного вітру — станеться жахливе, всі ліхтарі назавжди згаснуть, потоки руху назавжди замруть, спорожніють і обірвуться дроти, розтріснеться асфальт, лусне скло у вікнах...

Можливо, вона перебільшувала. Але в ту мить їй здавалося саме так.

Ще можна було його зупинити.

Навіть на кам'яних сходах, що ведуть униз, було ще не пізно. Підземний вітер дихав смородом і піднімав сторч волосся — але час іще був, кепка Сані миготіла попереду, Улія знала, що зуміє, зуміє його зупинити...

А потім її підхопила людва.

Людва в годину пік.

Улія незабаром перестала бачити Саню; її пронесло повз турнікет, підземний вітер був усюди й забивав подих, і Улія зрозуміла, що це кінець.

— Саню!

Чорні сходи самі несли її вниз. Вона намагалася рухатись проти плину, але людва тримала, як застиглий бетон. Людва щось невдоволено вигукувала; було чути голос із напівкруглої білої стелі, голос говорив про те, що «метро — вид транспорту, пов'язаний з підвищеним ризиком для життя, і тому вимагає чіткого дотримання правил»...

Сходи потягли її глибоко під землю, під асфальт і траву, під шари піску й глини, під гнилі руїни й злежалий попіл, під стародавні кістки людей і коней, під Місто, у пекло.

Потік людви, безликий і безжалісний, виніс її на вузьку платформу поміж двома проваллями. Кепка Сані востаннє майнула попереду — і зникла за масивною колоною.

Із чорноти тунелів кинулися назустріч один одному два повітряні потоки, гнані, мов поршнями, мордами синіх підземних потягів. Із двох боків насунулися запалені очі — два білих унизу й два червоних, як вугілля, вгорі. Стрічні вітри сплелися посеред платформи; з миттєвого смерчу назустріч Улії рушив Підземний Вітер — саме такий, який він повинен бути.

Уже скута ним та кинута на холодну долівку, вона повернула голову й устигла побачити, як з вікна потяга, що від`їздить, на неї дивиться, в останню мить обернувшись, Саня.

Епілог

Ім'я його було, немов осінній листок, що перезимував під снігом — тінь імені, спогад, може бути, легка тінь жалю, зведена брова: так, був такий артист... Щоправда, велике майбутнє, яке йому пророкували, так і не відбулося. Вже за рік про нього мало хто пам'ятав — були інші, і багато, і яскравих, і барвистих, і жвавих й повних життя, афіші нашаровувалися одна на одну, мов річні кільця великого дерева. Обличчя його, заховане під шарами паперу й клею, стало одним з багатьох, обличчям в юрбі, ніхто не знав його імені, ніхто не обертався навздогін.

Самотній і бездітний, з роками він надбав маленьке дивацтво: ночами, за лічені хвилини до закриття метро, він сідав в останній поїзд і виходив завжди на одній і тій самій станції. Прибиральниці впізнавали його, іноді насміхалися, а іноді про всяк випадок цуралися.

Він начебто шукав когось. Але ніколи не знаходив.

А за його спиною прибиральниці на різних станціях метро — особливо ті, кому часто доводилося працювати вночі, аж перед закриттям — переказували одна одній підземну легенду.

Божилися, що дійсно бачили. І чергові, і міліціонери, хоч і тримали язика за зубами — бачили її. І деякі машиністи теж.

Дівчина років двадцяти, струнка, висока, з рюкзачком за плечима, одягнена завжди — і влітку, і в холоднечу, і в дощ — у потерті джинси й курточку-вітрівку. Ніхто ніколи не помічав, де саме вона виникала. Може бути, і справді з тунелю. Інакше звідкіля на пероні, уже забороненому для пасажирів і секунду тому порожньому, раптом узятися дівчині?

Її кликали — вона не чула. Торкалася, наче сліпа, мармуру колон чи облицювання стін, оглядалася здивовано, а потім неначе згадувала, що хоче вже йти — і простувала спершу повільно, а тоді дедалі хутчіш у кінець підземної зали, до виходу, туди, де доробляв останні хвилини, прагнучи нагору, під небо, ескалатор.