до таксі. За ним з воріт будинку, що був трохи далі від стоянки машин, стежив Потапов.
Окайомов сів у таксі поруч з шофером:
— По західному шосе!
— А далеко? — перепитав шофер. — У мене бензину малувато.
Окайомов вилаявся, виліз із машини і підійшов до іншої:
— А у вас бензин є?
— Повний бак! — весело відповів шофер. — І на той світ вистачить! Сідайте!
Вирушивши зі стоянки, машина помчала в бік західного шосе.
І одразу з глибини двору в тунель воріт, де стояв Потапов, в'їхала «Победа», Потапов скочив у неї.
— Швидше! Он за тим таксі!
У цей час з інших воріт виїхали ще дві машини і пристроїлися вслід за потапівською… Таксі вирвалося на шосе, і тільки тут Окайомов помітив погоню. Він не зразу повірив у це.
— Збільшити швидкість, — спокійно сказав він шоферові.
— Це можна, шосе чудове!.. |
Окайомов крізь заднє вікно бачив, що три «Победи» відстали і незабаром сховалися за поворотом шосе. Минула хвилина, друга, і ось з-за повороту вилетіли всі три «Победи», вони невблаганно наближалися.
— Швидкість! — хрипло крикнув Окайомов.
— Даю на весь клапан, — похмуро відізвався шофер, який уже зрозумів, що відбувається щось недобре. Попереду виднівся ліс. Він був тепер для Окайомова єдиною надією на порятунок. Швидше до лісу і сховатися в ньому.
— Швидше! — люто прохрипів він і, вихопивши з кишені пістолет, сунув під бік шоферові. — Швидше, або… Я сам поведу! Швидше!
Шофер додав швидкості, стрілка спідометра переповзла через цифру «90».
Стиснувши руль побілілими від напруги руками, шофер пильно дивився вперед. Коли б Окайомов у цю хвилину подивився в його очі, він побачив би в них таке, що не дозволило б йому зволікати з пострілом.
Швидко наближався поворот, де шосе поринало у ліс. Поворот ближче, ближче, і… раптом ніби відмовив руль — машина не зробила повороту, диким стрибком перелетіла через глибокий кювет, перевернулася догори колесами, вдарилася об дерево, ще раз перевернулася і лягла набік.
Коли Потапов і три його співробітники підбігли до таксі, його верхні колеса ще крутилися. Потапов зазирнув крізь розбите бокове скло — Окайомов лежав, навалившись на шофера, обидва були непритомні. — Швидко відчиняйте двері! — наказав Потапов. Але не так-то просто було відчинити перекривлені від ударів дверцята — це забрало хвилин п'ять. Потапов не зводив очей з Окайомова; той лежав нерухомо. Нарешті дверцята відчинили, витягли з машини Окайомова і шофера і поклали їх на траву. Один із співробітників припав до грудей Окайомова. — Що? — тихо спитав Потапов. — Живий… Мабуть, струс… Першим опритомнів шофер. Він трохи підвівся, побачив чекістів, усміхнувся і знову впав горілиць. До місця аварії, завищавши гальмами, підлетіла санітарна машина, підбігли лікар і санітар. — Шприц… ампулу… бинти… — наказував лікар. І санітар, мов фокусник, блискавично діставав із сумки те, що було потрібне. Окайомов поворушив рукою, трохи розплющив очі і його погляд зустрівся з поглядом Потапова. Диверсант заплющив очі. Шофер в цей час уже сидів, притулившись до дерева, і очманіло поглядав на всі боки. — Ну й номер! — сказав він. Всі засміялись. Тільки Потапов напружено дивився в заплющені очі Окайомова. Окайомов уже прийшов до пам'яті, але симулював непритомність: думав виграти на цьому час. — Він опритомнів, — шепнув лікар Потапову. — Я бачу, — голосно сказав Потапов. — Ну, Окайомов, годі! Однаково нічого не придумаєте! Окайомов зробив різкий рух до коміра сорочки, де була зашита ампула з отрутою. Але Потапов вчасно перехопив його руку: — Не треба, Окайомов, — вам шкідливо робити зайві рухи. Лежіть спокійно або ж киньте строїти дурня, вставайте і поїдемо в місто. Ми ж з вами дорослі люди і чудово розуміємо один одного. Гра скінчена!.. Окайомов підвівся на лікті. Санітар хотів йому допомогти, але шпигун відштовхнув його і повільно встав сам.
На міському кладовищі так тихо, що чути, як з розлогого клена падає багряний лапчастий лист. Вже по-осінньому холоднувате сонце, пробившись крізь поріділе листя, розкидало навколо золотисті плями. Сонячний промінь заграв на полірованому мармурі могильної плити, на якій вирізьблено:
Коло могили, обкладеної давно зів'ялими вінками, на незручній, маленькій лаві сиділи полковник Астангов і майор Потапов. Вони прийшли сюди вже годину тому і весь час отак сидять, — не розмовляють, але, мабуть, думають про одне і тому не відчувають своєї мовчанки. Зрідка Астангов поглядає на Потапова, бачить його зсунуті брови, уперто стиснуті губи і спрямовані в одну точку примружені очі… На алеї почувся шелест листя під ногами людини, що швидко наближалася до могили. Астангов озирнувся — алеєю йшов чоловік у військовому й пильно поглядав на всі боки. — Боюсь, Потапов, що це нас розшукують, — підводячись, тихо промовив Астангов. — Так… час іти… — так само тихо відізвався Потапов і теж устав. Полковник не помилився — чоловік у військовому шукав саме їх: начальник управління наказав терміново прибути до нього.
Коли Потапов і три його співробітники підбігли до таксі, його верхні колеса ще крутилися. Потапов зазирнув крізь розбите бокове скло — Окайомов лежав, навалившись на шофера, обидва були непритомні. — Швидко відчиняйте двері! — наказав Потапов. Але не так-то просто було відчинити перекривлені від ударів дверцята — це забрало хвилин п'ять. Потапов не зводив очей з Окайомова; той лежав нерухомо. Нарешті дверцята відчинили, витягли з машини Окайомова і шофера і поклали їх на траву. Один із співробітників припав до грудей Окайомова. — Що? — тихо спитав Потапов. — Живий… Мабуть, струс… Першим опритомнів шофер. Він трохи підвівся, побачив чекістів, усміхнувся і знову впав горілиць. До місця аварії, завищавши гальмами, підлетіла санітарна машина, підбігли лікар і санітар. — Шприц… ампулу… бинти… — наказував лікар. І санітар, мов фокусник, блискавично діставав із сумки те, що було потрібне. Окайомов поворушив рукою, трохи розплющив очі і його погляд зустрівся з поглядом Потапова. Диверсант заплющив очі. Шофер в цей час уже сидів, притулившись до дерева, і очманіло поглядав на всі боки. — Ну й номер! — сказав він. Всі засміялись. Тільки Потапов напружено дивився в заплющені очі Окайомова. Окайомов уже прийшов до пам'яті, але симулював непритомність: думав виграти на цьому час. — Він опритомнів, — шепнув лікар Потапову. — Я бачу, — голосно сказав Потапов. — Ну, Окайомов, годі! Однаково нічого не придумаєте! Окайомов зробив різкий рух до коміра сорочки, де була зашита ампула з отрутою. Але Потапов вчасно перехопив його руку: — Не треба, Окайомов, — вам шкідливо робити зайві рухи. Лежіть спокійно або ж киньте строїти дурня, вставайте і поїдемо в місто. Ми ж з вами дорослі люди і чудово розуміємо один одного. Гра скінчена!.. Окайомов підвівся на лікті. Санітар хотів йому допомогти, але шпигун відштовхнув його і повільно встав сам.
3
На міському кладовищі так тихо, що чути, як з розлогого клена падає багряний лапчастий лист. Вже по-осінньому холоднувате сонце, пробившись крізь поріділе листя, розкидало навколо золотисті плями. Сонячний промінь заграв на полірованому мармурі могильної плити, на якій вирізьблено:
ГОНЧАРОВ ПАВЛО ВАСИЛЬОВИЧ Загинув при виконанні службових обов'язків
Коло могили, обкладеної давно зів'ялими вінками, на незручній, маленькій лаві сиділи полковник Астангов і майор Потапов. Вони прийшли сюди вже годину тому і весь час отак сидять, — не розмовляють, але, мабуть, думають про одне і тому не відчувають своєї мовчанки. Зрідка Астангов поглядає на Потапова, бачить його зсунуті брови, уперто стиснуті губи і спрямовані в одну точку примружені очі… На алеї почувся шелест листя під ногами людини, що швидко наближалася до могили. Астангов озирнувся — алеєю йшов чоловік у військовому й пильно поглядав на всі боки. — Боюсь, Потапов, що це нас розшукують, — підводячись, тихо промовив Астангов. — Так… час іти… — так само тихо відізвався Потапов і теж устав. Полковник не помилився — чоловік у військовому шукав саме їх: начальник управління наказав терміново прибути до нього.