повернувшись, вирушив знову.
Усе дозоване: потрібно досить наполовину проговореної мови, щоб «зробити Молоя», зробити Морана. Ми часто занурюємося, як-от у «продиктованому» уступі, який ми вже згадували, вглиб, у світ пітьми та тиші: «…якою може бути мета в цієї самотности, що ніколи не мала… справжньої ясности?» Самотність без кінця, в якій натрапляєш на «безкінечний обвал»: який безкінечний похід без Верґілія, в якому колі і якого пекла? Або ж виринаємо, скажімо, в місячній фантасмагорії в Лус, між сновиддям і видивом, немов у Блейка чи Палмера, стривожених порушенням місячних фаз — уривчастістю або фантастичними стисканнями часу, вузенькою стружкою місяця, перетвореною в незмірну круглу присутність — відображення, що повзе по стінах.
Або ж ми надворі, але це ніч, що розкриває душу Бекета і уможливлює дві нічні насолоди, симетричні, мов денні вбивства, дані Молоєві й Моранові насолоди вуха і серця: «…ніч слухання, ніч, віддана нечутним шерехам і зітханням, що наповнюють уночі декоративні садки, ніч, зіткана з несміливого гамору листочків, пелюстків…» Це вухо музиканта, хоч як мало схильного до містики, що сприймає серед інших звуків, «мабуть… той далекий гомін, що його завжди створює земля і приховують інші звуки».
Другий ноктюрн — відтворення першого: «Я почув той любий шум, створюваний дрібненьким переступанням, нервовим посмикуванням крилець, ледь чутним, одразу притлумленим кудкудаканням, — шум курей уночі, що замовкає задовго до світанку».
Бекет не попускає ні собі, ні своїм героям, можна було б тільки сказати, що він лише дає себе заскочити раптовою інтенсивністю якоїсь миті видива: «…вузька бухточка, яку затоплювали, звільняли і знову затоплювали повільні й сірі припливи та відпливи». Він якомога уникає передавати зачудування, яке всупереч власній волі відчуває перед формами, світлом і звуками, бо це б суперечило його намірові.
Бекет, по суті, — поет, і, аж ніяк не поділяючи закритости своїх представників — персонажів, — він, як і Блейк, нехай навіть мимоволі, — людина з подвійним баченням, з даром перетворювати феномени: «немов гучне зітхання всюди навколо мене» — дивна конденсація відчуттів, породжених відходом отари баранів.
Якщо Бекет хотів задушити поета, вбивши егейця, він усе-таки зберіг багато незвичайних заходів сонця і, під час блукань, ще дивовижніше сподівання світла: «І все-таки я твердо сподівався побачити, як затремтить, сіючись крізь нерухомі, немов вилиті з міді стовбури, що їх ніколи не ворушить жоден вітер, дивне світло рівнини зі швидкими блідими вихорами». Чи можна наважитись на скромну єресь? Припустити, що ця надія на світло, як і в певних двозначних фразах п'єси «Кінець гри», становить скромний елемент повідомлення, є немов обіцянкою.