момент, коли він мав знову розпочати музику, машинально, вони знову зійшлися, не почувши, що музики більше не було. І тоді музиканти пройшли повз них, вервечкою, зі своїми скрипками, замкненими у скорботних футлярах. Вони зробили були жест, щоб їх затримати, поговорити з ними, можливо, та марно.

Майкл Річардсон провів рукою по чолі, шукаючи поглядом у залі хоч якоїсь ознаки вічності. Усмішка Лол В. Штайн тоді була однією з таких ознак, але він її не побачив.

Вони мовчки вдивлялись одне в одного, довго, не знаючи, що робити, не знаючи, як вийти з цієї ночі.

У цей момент немолода жінка, мати Лол, увірвалася до зали. Картаючи їх, вона запитувала, що вони зробили з її дитиною. Хто міг попередити матір Лол про те, що відбувалося в танцювальній залі казино Т. Біч цієї ночі? То не могла бути Татіана Карл, Татіана Карл не полишала Лол В. Штайн. Може, вона здогадалася про все сама?

Вони роздивлялися навколо себе, шукаючи тих, хто заслуговував на ці образи. Вони не відповідали.

Коли мати побачила своє дитя поза зеленими рослинами, жалібна та ніжна модуляція заповнила пусту залу.

Коли мати підбігла до Лол і коли вона до неї доторкнулася, Лол нарешті відпустила столик. Вона лише зрозуміла в той момент, що кінець уже вимальовувався, але неясно, вона ще не мала чіткого уявлення про те, яким він буде. Схилившись над Лол, мати опинилася між ними, на якийсь момент уособивши перепону. Рукою, дуже сильно, Лол відштовхнула її. Нестямне, багнисте жаління урвалося.

І тоді Лол уперше закричала. Чиїсь руки знову оповили її плечі. Вона їх, очевидно, вже не впізнала. Вона уникала того, щоб будь-хто торкався її обличчя.

Вони ж почали рухатися, підходити до стін, шукаючи уявних дверей. Сутінь вранішньої зорі була однаковою і в приміщенні зали, і надворі. Вони нарешті знайшли напрямок до справжніх дверей і почали, дуже повільно, просуватися в той бік.

Лол безперервно викрикувала речі цілком свідомі: ще не пізно, час улітку оманливий! Вона благала Майкла Річардсона повірити їй. Але оскільки він продовжував ходу — їй намагалися завадити, але вона вирвалася — вона побігла до дверей, кинулася на них. Двері, вбиті в підлогу, витримали.

З опущеними очима, вони пройшли перед нею. Анн-Марі Штреттер почала спускатися сходами, а потім він, Майкл Річардсон. Лол проводжала їх поглядом через увесь сад. Коли вони зникли з-перед її очей, вона впала на підлогу непритомна.

* * *

Лол привезли до С. Тахла, розповідає пані Штайн, і вона залишалась у своїй кімнаті, зовсім не виходячи з неї протягом кількох тижнів.

Її історія стала відомою серед громади. Так само, як і історія Майкла Річардсона. Тодішня прострація Лол, кажуть, мала ознаки страждання. Але що означає це страждання без підстави?

Вона весь час повторювала одне й те саме: час влітку оманливий, ще не пізно.

Вона також вимовляла своє ім’я, зі злістю: Лол В. Штайн — тільки так вона називала себе.

Потім вона вже більш явно жалілася, що відчуває нестерпну втому від такого стану очікування. Їй було страшенно нудно. До крику. Насправді вона волала про те, що не мала про що думати, чекаючи, і вона вимагала з нетерплячістю дитини негайного зцілення від цієї нестачі. Тим часом жодна з розваг, що їй пропонували, не могла подолати цей стан.

Ще пізніше Лол припинила жалітися на будь-що. Вона навіть помалу припинила говорити. Її гнів старішав, ставав менш пекучим. Вона говорила лише для того, щоб сказати, що їй ніяк не вдавалося висловити, наскільки це нудно й довго, так довго бути Лол В. Штайн. Її просили зробити зусилля. Вона не розуміла навіщо. Так говорила вона. Ця неможливість віднайти єдине необхідне слово здавалась їй непереборною. Здавалося, вона більше нічого не чекала.

Чи думала вона про щось, про себе? — запитували її. Вона не розуміла запитання. Можна було сказати, що все її життя йшло повз неї само по собі і що нескінченна втома від неможливості звільнитися від цього не могла бути навіть усвідомленою. Здавалося, що вона перетворилася на пустелю, і кочовий дух втягав її в безконечну гонитву за чимось серед цієї пустелі. За чим вона гналася? Ніхто не знав. Вона не відповідала.

Ця прострація Лол, її пригнічений стан, її виснаженість від нескінченного смутку, її велике страждання… Говорили, що лише час може це подолати. І за такий стан Лол засуджували не так строго, як за її першу кризу з маренням. Прострація не повинна була довго тривати, ані спричинити серйозні зміни у її психічному житті. Вважали, що Лол була ще дуже молодою й могла швидко з нею впоратися. І все можна було пояснити: Лол страждала від скороминучого відчуття меншовартості в своїх власних очах через те, що її покинув чоловік із Т. Біч. Тепер вона розплачувалась, а рано чи пізно це мало статися, за свою дивну нечутливість до болю під час балу.

Потім, усе ще залишаючись дуже мовчазною, вона знову почала просити, щоб принесли їсти, щоб відчинили вікно, вона відчула потребу в сні. А невдовзі їй почало дуже подобатися, щоб хтось говорив поряд із нею. Вона погоджувалася з усім, що промовлялося, розповідалося, стверджувалося перед нею. Всі висловлювання мали однакову вагу в її очах. Вона слухала з пристрастю.

Вона ніколи не вимагала новин. Вона не ставила жодного запитання. Коли вирішили, що необхідно її повідомити про розрив із Майклом Річардсоном — про його від’їзд вона дізналася пізніше — її спокій розцінили як добрий знак. Кохання, яке вона відчувала до Майкла Річардсона, помирало. Це вже неможливо було заперечувати, і часткою своєї віднайденої здорової свідомості вона прийняла це — таке встановлення справедливості, реванш, на який вона мала право.

Вперше вона вийшла з дому, коли була ніч. Вона вийшла одна, нікого не попередивши.

Жан Бедфорд ішов тротуаром. Він опинився за сотню метрів від неї — вона щойно вийшла — вона була ще перед своїм будинком. Помітивши його, вона сховалася за однією з колон порталу.

Оповідь про ту ніч, розказана Жаном Бедфордом самій Лол, також може допомогти, видається мені, у розумінні недавніх подій її життя. Саме звідси ми маємо уявлення про останні видимі факти. Після чого такі зникають майже повністю з цієї історії на десять років.

Жан Бедфорд не бачив, як вона виходила, він подумав, що то була якась жінка, яка прогулювалася на самоті і злякалася його, одинокого чоловіка, так пізно, серед ночі. Бульвар був пустельним.

То був силует юного, зграбного тіла, і, коли він порівнявся з порталом, він придивився.

Щось примусило його зупинитися. То була усмішка дівчини, звісно боязка, але яка вибухала живою радістю від того, що цього вечора хтось прийшов, байдуже, хто він був, але вона була рада його бачити.