Роберт Блох ПЛАЩ

Сонце конало і, сповзаючи за пагорби, в свою домовину, заливало кров’ю небосхил. Рвучкий холодний вітер навально гнав опале сухе листя на захід, так ніби квапив його на похорон сонця...

– Ет, казна-що! – мовив Гендерсон сам до себе і облишив думати про сонце.

Воно ж бо просто сідало собі в червонястому надвечірньому небі, і вогкий осінній вітер шарпав брудне пріле листя в ослизлому стічному рівчаку. То до чого ж ці дешеві фантазії?

– Казна-що! – повторив Гендерсон уголос.

Мабуть, такий уже сьогодні день, що до голови лізуть усілякі дурниці, подумав він. Та й не диво – адже з цим заходом сонця настає вечір проти Всіх Святих^[1]. Жаский вечір, коли по світі розгулюють привиди і мерці волають із своїх могил.

Чи, може, цей настрій у нього просто від гнилої, пронизливої осінньої негоди?... Гендерсон зітхнув. А були часи, подумалось йому, коли настання цього вечора мало неабиякий сенс. Коли оповита мороком Європа із забобонним жахом віддавала переддень Усіх Святих на ласку лукавій і незнаній зловорожій силі. Аби відвернути лихих гостей, бралося на засуви мільйони дверей, проказувалося мільйони молитов, засвічувалося мільйони свічок. І було в усьому тому щось справді величне, думав Гендерсон. Життя за тих часів сповнював дух пригоди, і люди з острахом ішли нічною дорогою, не знаючи, що чигає на них за найближчим поворотом. Вони жили в світі чортів, упирів та всілякої іншої нечисті, що буцімто полювала на їхні душі, – і, далебі, людська душа тоді щось таки важила! А наш новітній скептицизм позбавив життя його глибинного сенсу. Люди втратили шану до власної душі.

– Справді, казна-що! – цілком машинально промовив Гендерсон ще раз. І в цьому лайливому слові, яким він звичайно уривав умоглядні злети своєї фантазії, йому виразно вчулося щось брутальне, притаманне саме двадцятому століттю. Внутрішній голос, який підказав Гендерсонові оце “казна-що”, видавсь йому речником громадської думки – саме ж бо так назвали б люди його потаємні роздуми, коли б змогли їх прочитати. Отож і сам Гендерсон, вимовивши це слово, зробив над собою зусилля й викинув із голови свої розумування вкупі з уявними кривавими плямами на обрії. Адже він прийшов надвечір на цю вулицю, щоб придбати якесь вбрання на сьогоднішню костюмовану вечірку, отож і слід шукати потрібну крамницю, поки не зачинили, замість гаяти час на дурне фантазування з приводу переддня Всіх Святих.

Гендерсон повів очима по темних фасадах пошарпаних будинків, що тяглись обабіч вузької вулиці. Потім ще раз поглянув на клаптик паперу з адресою, що її відшукав у телефонній книзі. Якого біса вони не вмикають світла перед крамницями, коли вже зовсім посутеніло? Не видно ж бо жодного номера. Воно, правда, район цей убогий, занедбаний, та все одно...

Аж раптом він угледів на протилежному боці вулиці ту крамницю й рушив до неї. Спинився перед вітриною і заглянув досередини. Останні промені сонця, заломившись над дахом будинку по той бік вулиці, впали просто у вітрину. Гендерсонові аж серце похололо. Він же дививсь у вітрину костюмерної крамнички, а не зазирав крізь якусь шпару до самого пекла! То звідки ж ця вогненна лава, що заливає оті глумливі диявольські подоби за склом?.

– Та це ж захід сонця... – пробурмотів він сам до себе. Ну звісно ж, захід сонця, а оті диявольські подоби – звичайнісінькі маски, що й мають бути виставлені у вітрині такої крамнички. Одначе людині із живою уявою не довго й злякатися.

Гендерсон відчинив двері й увійшов до крамнички. Там було темно й тихо. У застояному повітрі вчувався дух самотності. Такий дух, подумав Гендерсон, завжди стоїть у тих місцях, де подовгу не ступає людська нога – у підземних печерах, склепах, загублених серед лісових хащ могилах...

– Знов казна-що!

Що це, в біса, з ним коїться сьогодні?! Гендерсон винувато всміхнувсь до темної пустки. Це ж усього-на-всього костюмерна крамничка... І йому пригадались давні аматорські вистави у коледжі. Тоді він добре знав цей дух нафталінових кульок, злежалого хутра, гриму, вазеліну. Він і сам грав Гамлета й тримав у руці вискалений череп, у чиїх порожніх очницях ховалась уся мудрість світу, – і той череп був із такої ж от костюмерної крамнички.

І ось Гендерсон знову вдихав цей дух, і на спогад про той череп йому сяйнула чудова думка. Зрештою, сьогодні ж вечір проти Всіх Святих, і в такому настрої, як оце в нього, він не стане вбиратися раджею, чи турком, чи піратом – хай це роблять інші. А чом би йому не прибрати подоби якоїсь нечисті – упиря там чи вовкулаки? Гендерсон навіть уявив собі, яке буде обличчя в Ліндстрома, коли до його елегантного помешкання всунеться отака лиховісна постать у якомусь дранті. Товстун ще, гляди, й беркицьне з переляку посеред того свого “цвіту” в пишних маскарадних уборах. Гендерсон ніколи не був високої думки про Ліндстромових претензійних друзів – усіх отих доморослих геніїв та схожих на лошиць жінок у коштовній збруї. Отож вирішено: згідно з традиціями переддня Всіх Святих він убереться якоюсь почварою!..

Гендерсон стояв посеред темної крамнички й чекав, поки хтось увімкне світло, вийде з внутрішніх дверей і обслужить його. Та, почекавши марно з хвилину, нетерпляче постукав кісточками пальців по прилавку.

– Гей! Чи є тут хто?!

Відповіддю була мовчанка. Нарешті з дальшого кутка долинув якийсь звук, трохи аж моторошний у навколишній сутіні. Десь унизу, під підлогою, щось грюкнуло, потім почулася важка хода. І раптом Гендерсонові забракло повітря. Просто з-під підлоги виникло й почало виростати щось велике й чорне!..

То, звісно, була всього лише підвальна ляда. І ось уже невеличкий на зріст чоловік із засвіченою лампою, човгаючи ногами, зайшов за прилавок. Він мружився на світло й сонно кліпав очима. Потім його жовтаве обличчя збіглося зморшками в подобі усмішки.

– Вибачайте, я, здається, трохи заспав, – тихо мовив він. – Чим можу прислужитися, сер?

– Я б хотів придбати якесь вбрання на вечір проти Всіх Святих.

– Атож, розумію. І що саме ви мали на думці? – У голосі старого вчувалася втома, безмежна втома. А очі все так само кліпали на зморшкуватому жовтавому обличчі.

– Та, знаєте, щось таке незвичайне. Правду кажучи, я надумав з’явитися на вечірку в подобі якогось страховиська... Мабуть, у вас нічого такого й не знайдеться?

– Можу показати вам різні маски.

– Ні. Я мав на увазі саме вбрання... вовкулаки там чи ще кого... Щоб скидалося на справжнє.

– Он як. Справжнє, кажете...

– Еге ж. – І чого б то отак наголошувати оце “справжнє”?

– Можливо... атож, можливо, сер, у мене й знайдеться саме те, що вам треба. – Очиці в