вішачках. Тато пестливо проводив по них кистю, як робив зазвичай у крамничці, це була коротка ласка, щоб показати вартість товару, підкреслюючи, як плавно падає тканина і яка вона м’яка.

Я відчув полегшення від того, що тато не був у кімнаті графині разом зі мною та не бачив її чудового вбрання — інакше він одразу помер би, як громом уражений, від ніяковості через те, що наважився пропонувати такі простецькі речі таким витонченим особам.

— Мені не треба плати в жодному вигляді, мій друже, — сказав граф.

— Я наполягаю…

— Не принижуйте мене. Я дію не через користь. Будь ласка, сховайте ваші цінні скарби, вони можуть вам знадобитися.

Граф назвав костюми мого батька «скарбами»! Я чогось не розумів. Можливо, я помилявся. Нас провели на верхній поверх будинку і розмістили в мансарді.

Я був зачарований зоряним полем, яке відкривалося крізь вирізане посеред даху вікно.

Раніше в мене не було нагоди милуватися небом, бо через віконце нашої напівпідвальної квартири я бачив лише черевики, псів і господарські сумки. Це всеосяжне склепіння, цей глибокий, усіяний діамантами оксамит здавався мені логічним завершенням шляхетного помешкання, на кожному поверсі якого панувала краса. Отже, замість будинку, де мешкало шість родин, над Сюллі відкривалося невагоме всіяне зорями небо. Мені подобалося бути знатним.

— Бачиш он оту зірку, Жозефе? — показала мама. — Це наша зірка. Твоя і моя.

— Як вона називається?

— Люди називають її зіркою пастуха, ми ж назвемо її «зіркою Жозефа і мами».

Мама мала схильність перейменовувати зірки.

Вона затулила мої очі руками, покрутила мене, а потім указала на небо.

— Де вона? Можеш її показати?

Я навчився безпомилково розпізнавати «зірку Жозефа й мами» у безмежному просторі.

Пригорнувши мене до грудей, мама почала наспівувати колискову на ідиш. Доспівавши пісню, вона просила показати нашу зірку і знову співала. Я щосили боровся з падінням у сон, прагнучи якнайповніше прожити цю мить.

У глибині кімнати тато схилився над валізками і, щось бурмочучи, то складав, то перекладав костюми. Вибравши мить, коли мама закінчила куплет, я зібрався з силами, щоб запитати:

— Тату, навчиш мене шити?

Захоплений зненацька, він відповів не одразу.

— Авжеж, — наполягав я, — мені теж хотілося б виготовляти скарби. Як ти.

Підійшовши до мене, він, чоловік, який відзначався стриманістю та був скупий на ласку, пригорнув мене і поцілував.

— Я навчу тебе всього, що вмію, Жозефе. Навіть того, чого не вмію.

Напевно, зазвичай його чорна, жорстка й колюча борода завдавала йому болю, бо він часто потирав щоки й нікому не дозволяв до неї торкатися. Але того вечора вона його, вочевидь, не турбувала і він дозволив пом’яти її, що я з цікавістю й зробив.

— Вона м’яка, правда? — промимрила мама, зашарівшись, немовби у чомусь мені зізналася.

— Ну, ж бо, не кажи дурниць, — насварився тато.

І хоча там було два ліжка, велике й маленьке, мама наполягла, щоб я ліг разом із ними на великому. Тато заперечував недовго. Він справді змінився відтоді, як ми стали шляхетними.

Саме там, дивлячись на зорі, що співали пісню на ідиш, я востаннє спав у маминих обіймах.

Ми так і не попрощалися. Можливо, це було зумовлено незрозумілою низкою обставин. Можливо, вони зробили це свідомо. Вони, напевно, не захотіли переживати цю сцену, ще менше — щоб її переживав я… Нитка обірвалася так, що я цього навіть не усвідомив: наступного дня пополудні вони кудись пішли і більше не повернулися.

На запитання, де мої батьки, граф і маленька графиня щоразу незмінно відповідали: «У надійному місці».

Цього мені було досить, бо мою енергію поглинало пізнання мого нового життя: життя шляхетної людини.

Якщо я не досліджував сам кутків і закутків цього помешкання, якщо не спостерігав за танцями служниць, які впрягалися в чищення срібла, вибивання килимів чи збивання подушок, то годинами сидів у вітальні з графинею, яка вдосконалювала мою французьку мову, забороняючи вживати бодай слово з ідиш. Я був дуже слухняним ще й тому, що вона загодовувала мене тістечками й вальсами. Головне, я був певен, що остаточне набуття мною статусу шляхетної особи потребує оволодіння цією мовою, яка, звичайно, невиразна і складна для вимови, не така соковита й мальовнича, як моя, хоча загалом м’яка, розмірена й вишукана.

У присутності відвідувачів я мав називати графа й графиню «дядечком» і «тітонькою», бо вони видавали мене за одного зі своїх голландських небожів.

Я вже, було, й повірив у те, що це справді так, аж якось уранці поліція оточила будинок.

— Поліція! Відчиніть! Поліція!

Якісь чоловіки несамовито гупали в парадні двері, наче дзвінка їм було замало.

— Поліція! Відчиніть! Поліція!

Одягнена у шовковий халатик графиня влетіла в мою кімнату, схопила мене на руки й віднесла у своє ліжко.

— Нічого не бійся, Жозефе, відповідай весь час по-французьки те, що і я.

Доки поліцейські піднімалися сходами, вона почала читати якусь історію; ми обоє сиділи в подушках, наче довкола нічого не відбувалося.

Поліцейські увірвалися в спальню й люто втупилися в нас.

— Ви ховаєте єврейську родину!

— Шукайте скрізь, де хочете, — зверхньо відповідає графиня, — простукуйте стіни, зламуйте дорожні скрині, залазьте під ліжка — так чи інак, ви нічого не знайдете. Натомість можу вас запевнити, що вже завтра ви почуєте про мене.

— Ми отримали донос, мадам!

Не виявивши збентеження, графиня обурилася тим, що вірять бозна-кому, попередила, що справа цим не завершиться, вона дійде до палацу, адже вона близько знайома з королевою Єлизаветою, потім заявила чиновникам, що ця помилка коштуватиме їм кар’єри, щодо цього вони можуть їй вірити!

— А тепер шукайте! Тільки швидко!

Її впевненість та обурення вплинули на шефа поліції, у якого на мить прозирнуло бажання відступити.

— Чи можу я запитати, що це за дитина, мадам?

— Це мій небіж. Син генерала фон Гребельса. Може, вам показати наше родовідне дерево? Хочете довести себе до самогубства, юначе!

Після безплідних пошуків поліцейські пішли, бурмочучи вибачення, незграбні та присоромлені.

Графиня вистрибнула з ліжка. Ледве стримуючись, вона водночас плакала і сміялася.

— Ти проник в одну з моїх таємниць, Жозефе, це — один із прикладів моїх жіночих хитрощів.

— А саме?

— Звинувачувати замість виправдовуватись. Нападати, коли тебе підозрюють. Радше кусати, ніж захищатися.

— Це дозволено лише жінкам?

— Ні. Ти також можеш цим скористатися.

Наступного дня Сюллі повідомили мені, що я більше не можу в них залишатися, бо в разі перевірки їхню