по собі породила касти, насамперед тому, що мала незліченні відтінки і різний ступінь ураження організму. Ті, кого вона тільки торкнулася, здеформувала, але не спотворила обличчя, хто ще не сочився огидними виразками, складали аристократію, яка купчилася в огорожі довкола монастиря, в малому лепрозорії, як його називали. Вони вкрай ревниво оберігали свої привілеї і дивилися на інших хворих як на нечистих. Ті ж займали хижки поза містечком і творили так званий великий лепрозорій. А що гора скидалася на головку цукру, то її оповили кільчасті смуги, що звужувалися до вершини. Кожна з тих смуг давала притулок певному розрядові прокажених. Чим вище вони розміщувалися, тим жахливіше виглядали. Останню смугу іноді називали верхнім лепрозорієм, що водночас означало кляте місце. А на самому вершечку мешкав Чорний Африканець, сиріч абіссінець; його привели з собою рицарі після останнього хрестового походу й залишили тут, коли виявили, що він прокажений.

Магістр Жан Майяр, котрий свого часу навчався в салернському університеті і читав там Данте, іноді порівнював Гору Недужих із пеклом поета-флорентійця, пеклом, що його знавіснілий сатана перевернув догори дном.

Серед мешканців малого лепрозорію, в лоні еліти, склалися уявлення про різні касти, які не спілкувалися між собою: отож існувала каста лев'яча, потім собача, воляча і свиняча. А ще були прокажені з подобою сатира й інші. її величність проказа тішилася вигадуванням найнеймовірніших спотворень, якими щедро обдаровувала своїх бранців. Аристократія жила в містечку, і якщо виходила з нього, то хіба наглянути за роботою в полі неподалік; та робота лягала на плечі прокажених з великого лепрозорію, але з нижчого кола, тобто менш страхітливих. Окрім лікаря, брата Рози та іноді настоятеля, жоден із цих міщан не наважувався піднятися до верхнього кола.

Та воно й нечасто траплялося, щоб прокажений нижчої смуги проникав у вищу зону, де лютувала проказа ще огидніша. Протилежні випадки були ще рідші. Коли ж, бува, таке ставалося, то прибулець дотримувався щодо мешканців тих же законів, що й у суспільстві здорових щодо прокажених; тобто він мусив ще здаля сповіщати про себе і не наближатися до людей. Тоді усі тицяли в нього пальцями і розбігалися хто куди, затуляючи носи, — так виявляючи свою огиду й відразу, які, зрештою, більш привілейовані прокажені виявляли до них і собі.

Приречені з верхнього лепрозорію майже ніколи не бачили створінь, скривджених долею більше, ніж самі, і не мали нагоди похизуватися своєю проказною вищістю, від чого зазнавали постійних моральних тортур, не менш жорстоких, аніж фізичні. Тільки порівняно з чорним прокаженим на вершечку гори вони могли відчувати якусь вищість, і то лише тоді, коли той вилазив зі свого лігва. Але це траплялося вкрай рідко. Та коли він зважувався на таке, то неодмінно в повному строї прокаженого і з калаталом, яким безперервно торохтів. Тоді вся людність Гори Недужих аж трусилася з жаху.

Ніякий писаний закон не визначав цих правил, однак піддані самодержавиці Прокази приставали до них самохіть. Настоятель осуджував це, але й сам почувався незручно, коли доводилося бувати в найвищій зоні: хоч і картав себе, що відчуває огиду, та все одно не міг наблизитися до негра. Останнього провідував хіба Жан Майяр. Він приносив йому ліки й інколи через силу проводив із ним хвилину-другу. Так що лікар навчився кількох слів дивної мови абіссінця; з них він уторопав, що той бідолаха був у своєму краї чи то знахарем, чи то чаклуном.

Коли Жан Майяр після тих відвідин, які, що не кажіть, дорого йому коштували, спускався крутосхилом, то помічав, як обабіч дороги мешканці кожної смуги гидливо одверталися від нього. Його друг Тома д'Орфей приймав його в містечку насуплений і похмурий. Це зовсім не значило, що він сердився. Він сприймав остракізм прокажених, як таке, від чого нікуди не дінешся, і поблажливо всміхався, нібито йшлося про дитячу забаву.

3 

Чекаючи вечірні, превелебний Тома д'Орфей розпивав у товаристві лікаря традиційний келих вина. Вино було з власного невеличкого виноградника, що його обробляв сам брат Роз. Він же й давав лад врожаю, стараючись, щоб не пропало жодної краплини соку. Завдяки йому обидва побратими могли щовечора вихилити по добрій чарчині вина. Хоч і невелика розрада, але кожен із них неабияк цінував її.

Настоятелеві повернуло на сімдесят п'ятий рік, він теж довгенько опирався проказі, протиставляючи її нищівній силі просте, без надмірностей життя, ретельне дотримання релігійних обрядів і неухильне виконання приписів Жана Майяра. Проказа хоч і спотворила його обличчя, і досі пощадила його від виразок, свищів, нагноєнь та інших неприємностей. Він дякував за це Всевишньому і щодня в молитвах благав його про ласку померти від старості таким, яким є зараз. Він належав до левової касти і вже звик до цього. Іноді на нього находили гордощі від того, що він гарний представник цієї касти, справжній взірець, винятковий і досконалий, бо ж довкола тонзури в нього зберігся жмут волосся. Жан Майяр жартобливо порівнював його з гривою, яка обрамлює найяснішу морду царя звірів.

А лікар із своїм приплюснутим, але всюдисущим носом, теж набряклим, проте хтивим і не надто набубнявілими губами скоріше належав до прокажених-сатирів. Він сам приставав на це стримано й гордо, твердячи не раз напівжартома-напівусерйоз, що те, як проказа нівечить людей, пов'язано з їхньою вдачею. Він наводив численні приклади на користь цієї думки, от хоч би у випадку з братом Розом, відданість якого безперечна і голова якого нагадує голову доброго великого пса.

Замолоду магістр Жан Майяр наблукався світами, провадив неспокійне життя мандрівного спудея у Франції та Італії, ревно вивчав медицину і філософію, скуштував чимало земних утіх. Він ніколи не дорікав собі за це яскраве минуле і виробив тверде життєве правило — ніколи не картати інших. Відколи він розпізнав на собі ознаки прокази, років дванадцять тому (йому тоді якраз виповнилося сорок), він не став витрачатися на даремні прокльони. І сам пустився на пошуки лепрозорію з лагідним кліматом, так, наче б шукав, де відпочити. Гора Недужих сподобалася йому. Він прийшов сюди самохіть, щоб опинитися тут раніше, аніж його запроторять силоміць. Це неабияк втішило настоятеля, тим більше що той виявився приємним товаришем і вправним лікарем. Проказа вбиває поволі — такий був його девіз. І довкола нього він витворив цілу філософію самовтіхи.

Того вечора Тома д'Орфей перебував у кепському гуморі, як це з деяких пір з ним траплялося все частіше. Побідкавшись, що монастир через надбальство став руїною, він почав