К. Саймак ТЕАТР ТІНЕЙ

I

Бейярд Лодж, керівник спецгрупи № 3 під кодовою назвою “Життя”, роздратовано дивився на психолога Кента Форестера, що сидів навпроти, по той бік столу.

– Гру у Виставу треба вести далі, – говорив Форестер. – Я не можу передбачити наслідки, якщо ми урвемо її хоча б на день-два. Це єдине, що тримає нас разом, допомагає зберігати здоровий глузд і почуття гумору. Чимось займає наші думки.

– Знаю, – сказав Лодж, – але зі смертю Генрі…

– Вони збагнуть, – запевнив Форестер. – Я поговорю з ними. Вони обов’язково зрозуміють.

– Вони то зрозуміють, – погодився Лодж, – бо всі ми усвідомлюємо необхідність Вистави. Але треба враховувати й те, що одного з героїв створив Генрі.

Форестер кивнув головою.

– Я теж думав про це.

– І ви знаєте кого саме?

Форестер заперечливо похитав головою.

– Я сподівався, що ви знаєте, – промовив Лодж. – Ви ж намагались ототожнити кожного з нас із певним героєм.

Форестер ніяково усміхнувся.

– Я не дорікаю вам, – зауважив Лодж, – бо розумію, чого це вас так цікавить.

– Це допомогло б мені краще зрозуміти кожного члена нашої групи, – визнав Форестер. – Ви тільки уявіть собі, ніби хтось із героїв поводиться нелогічно…

– Всі вони поводяться нелогічно, – урвав його Лодж. – І саме в цьому їхня привабливість.

– Нелогічність їхньої поведінки природна, вона обумовлена блазенським характером Вистави. Та навіть і з блазенства можна вивести норму.

– Вам пощастило це зробити?

– Ще не в вигляді графіка, – відповів Форестер, – але я вже добре все продумав. Коли в звичній нелогічності з’являються будь-які відхилення, не так уже й важко їх помітити.

– А вони трапляються?

Форестер кивнув.

– Часом надто відчутні. Однак зараз нас цікавить інше – те, як вони подумки розцінюють…

– Назвемо це емоційним ставленням, – сказав Лодж.

Вони трохи помовчали. Потім Форестер запитав:

– Чи не могли б ви пояснити, чому так наполегливо дотримуєтесь погляду про таке ставлення?

– Бо тут саме таке ставлення, – відповів Лодж. – Це ставлення визначається способом нашого життя, формується під впливом нескінченних роздумів і постійного самокатування. Таке ставлення суто емоційне, майже релігійне. Здорового глузду в ньому небагато. Ми повністю ізольовані. Нас суворо охороняють. Нам постійно підкреслюють виняткову важливість нашої роботи. Ми не зовсім звичайні люди. Наші нерви весь час напружені. Хіба ми можемо залишатися нормальними людьми, коли не живемо нормальним життям?

– До того ж ця жахлива відповідальність, – докинув Форестер. – Вона щодня лежить на їхніх плечах.

– Відповідають за все не вони.

– Безумовно, коли ви погодитесь звести нанівець значення окремих індивідів і кожного з них замінити усім людством. Та, мабуть, навіть тоді залишиться багато проблем, пов’язаних з людиною, як представником біологічного виду. Проблем, що можуть перетворитися на дуже особисті. Ви тільки уявіть собі – створити…

– Я знаю, – роздратовано урвав його Лодж. – Я чув це не раз. “Ви тільки уявіть собі – створити людину в нелюдській подобі”.

– І все ж це буде людина, – підкреслив Форестер. – Ось у чому справа, Бейярде. Не в тому, що ми штучно створимо живі істоти, а в тому, що цими живими істотами повинні бути люди в подобі монстрів. Побачивши таку потвору вві сні, ми прокидаємось від власного крику. Чудовисько не таке вже й страшне, коли це тільки чудовисько. Після століть подорожей до зірок, ми призвичаїлись до різноманітних форм життя.

Лодж жестом зупинив його.

– Повернімося до Вистави.

– Ми повинні грати її далі, – правив своєї Форестер.

– Але одного героя бракуватиме, – попередив Лодж. – Ви ж розумієте, що це означає. Відсутність одного героя може порушити гармонію, призвести до безладу. Краще вже зовсім без Вистави. Чого б нам не почекати кілька днів, а потім розпочати все знову? Поставимо нову Виставу, з новими героями.

– Ми не посміємо цього зробити, – відказав Форестер, – бо всі ми зрослися зі своїми героями, кожен з них став органічною частиною свого творця. Ми живемо подвійним життям. Особистості наші роздвоєні. Так треба, інакше ми загинемо. Так треба, бо жоден з нас уже не зміг би бути тільки самим собою.

– Отже, по-вашому, ми повинні продовжувати Виставу, щоб не з’їхати з глузду?

– Приблизно так. Але ви перебільшуєте. За звичайних обставин ми змогли б обійтися без Вистави. Та обставини в нас незвичайні. Душі наші ятрить гіпертрофоване почуття провини. Вистава дає вихід емоціям, править за своєрідний клапан від перенапруги, стає темою наших розмов. Якби не вона, ми марнували б вечори, намагаючись змити криваві плями провини. До того ж Вистава розважає нас – це наша денна норма гумору, радощів, щирого сміху.

Лодж підвівся і пройшовся по кімнаті туди-сюди.

– Я назвав це емоційним ставленням, – виголосив він, – і стою на такому визначенні. Це безглузде, божевільне ставлення суто емоційного характеру. У них немає підстав для комплексу вини. Однак вони культивують його в собі, ніби тільки так почуваються людьми, ніби це єдине, що єднає їх з навколишнім світом, з рештою людства. Вони приходять до мене й розповідають про свої переживання, наче я можу чимось зарадити. Наче я можу, здійнявши руки, сказати їм: “Що ж, коли так, припинімо роботу”. Наче в мене немає службових обов’язків. Вони кажуть, що ми заміряємось на самого бога, що створити життя без божого втручання неможливо, що людина, яка намагається повторити це чудо, блюзнір і богохульник. Але ж існує відповідь, логічно обґрунтована відповідь, та вони не бачать цієї логіки або не хочуть прислухатись до неї. Хіба Людина здатна здійснити що-небудь божественне? Коли виникнення життя неможливе без допомоги Всевишнього, тоді Людина, хоч би що вона робила, ніколи не зможе створити життя в лабораторних умовах, не налагодить серійне виробництво живих істот. Якщо ж Людина, використовуючи всі свої знання й відомі їй хімічні елементи зможе створити живу матерію, якщо вона за допомогою науки й техніки зможе утворити живу клітину, це доведе, що життя виникає без втручання бога. І коли ми матимемо такий доказ, коли будемо знати, що у виникненні життя немає нічого надприродного, хіба цей доказ не зірве з нього ореол божественності?

– Вони хочуть уникнути цієї роботи, – спробував заспокоїти його Форестер. – Можливо, дехто з них вірить у це, проте решта лише боїться відповідальності – моральної відповідальності. Вони починають замислюватись над тим, як житимуть з таким тягарем далі, до кінця свого життя. Те саме