Але найперше, що відразу впадало в очі була та сама вивіска на стіні контори, та сама вивіска, яку він сьогодні вже було читав, коли вперше сюди зайшов.
Якимось чином вивіска змінилася:
ЗАО “СЕФАРІ В ЧАСЄ”.
СЕФАРІ У БУДЬ-ЙАКИЙ РІКЬ В МИНУЛОМУ.
ВИ НАЗИВАЙЕТЕ ТВАРИННУ.
МИ ДОПРАВЛЯЙЕМО ВАС ТУДА.
ВИ СТРІЛЯЙЕТЕ.
Екельс відчув, що падає в крісло. Незграбними пальцями він почав відшкрібатибагнюку від черевиків. Тремтячими руками він підняв грудку. - Ні, не може бути. Тільки не така маленька річ. Ні!
У грудці багнюки, виблискуючи зеленим, золотавим та чорним, закарбувався метелик. Дуже красивий, і... дуже мертвий.
- Лише не така дрібниця! Лише не метелик! - волав Екельс.
Метелик упав на підлогу; вишукана істота, маленька істота, що змогла зрушити терези і збити лінію малих доміно, потім великих доміно, а за ними - велетенських доміно - і так далі крізь роки й крізь Час. Екельсові думки кружляли вихором. Метелик не міг настільки змінити стан речей. Убивство одного метелика не могло бути таким важливим! Хіба ні?
Лице його було холодним. Губи тремтіли, питаючи: “Хто... хто переміг вчора на Президентських виборах?”
Чоловік за столиком засміявся. - Жартуєте? Вам і самому це до бісадобре відомо. Звісно ж Дойчер! Хто ж іще? Не той же недолугий квач Кейт. Зараз ми маємо залізну людину, вольову людину, заради Бога! - Представник змовк. - Що трапилось?
Екельс застогнав. Він упав на коліна. Тремтячими пальцями він відшкрібав золотого метелика. - Хіба не можна, - благав він до всього світу, до себе, до представника, до Машини, - хіба не можна відвезти його назад, хіба не можна його якось повернути до життя. Хіба не можна почати все спочатку? Хіба не...
Він не рухався. Заплющивши очі, він чекав і тремтів. Він чув, як гучно на всю кімнату дихає Тревіс, чув, як Тревіс скидає гвинтівку, знімає її з запобіжника й націлює на нього.
І вдарив грім.