Юрій ВИННИЧУК НІЧЛІГ: 1583 Оповідання

(З циклу «Львівські легенди»)

Ще якби хтось тої осені сказав, що не нині, то завтра козаки пива наварять на Правобережжі, йому б ніхто не повірив. Тиша, що постала довкола, мало кому навіювала передчуття громів, бо Січ мовчала, заціпивши зуби, мовчали турки з татарами, мовчали й ляхи, тільки небо осіннє час од часу хрипло кашляло в сірі хустинки хмар і вітер жалібно квилив навздогін бузькам.

Львів гуляє й веселиться. Давненько вже тут не було катавасій, татари три роки тому пішли на Правобережжя, але іно Галич спалили, а ще рік тому козаки по тім боці в Переяславі півня пустили. Та все те далеко, сюди й не чути.

Усі львівські шинки переповнені, а шинкарі тішаться, що настали для них золоті часи. В однім такім шинку збирається тілько вибране товариство, бо то дуже славний шинок, а називається «Під білим гусаком», хоч той гусак, що висить над дверима, вже далеко не білий і скидається хутше на мокру ворону. Прості міщани чи там селюки сюди й носа не потикають, бо не дурний казав, що, де пан гуляє, там Іван минає. Перед шинком просторе подвір’я, а там берлини, візочки, брички, коні, челядь. На берлинах пишні герби. Пана видно не тільки по гербу, але й по челяді — одне ходе пихате й мордате, а друге — тонке, як стеблина, ще й лікті зацеровані. Челядь у доброго пана не буде на подвір’ї нудитися, бо пан завше звелить їй вина й пива винести, а до того ще й м’яса. Тоді тая челядь, котора бідніша, підступає зо всіх боків і жадібно очима лупає.

— Ану вступися, бидляку! Чого витріщився, як жаба?

— А тобі що, шкода? Ади який гоноровий! Мордяку нажер, а сам панові задницю лиже!

— Се я лижу? А в пику не хочеш?!

За мить уже й бійка готова, і коли хтось із шинку не вискочить та не пальне в небо з пістоля, то, чого доброго, може й до шабель дійти.

Час від часу в дверях з’явиться котрийсь із панів та почне махати руками, наче вітряк, намагаючись вирівняти світ ув очах, тоді челядники підскакують до нього, беруть попід пахви і ведуть в… е-е… та ви й самі знаєте куди. Ну, пан, коли щедрий, то кине там пару шагів чи вина поставить, а як ні, то й так буде.

Десь так по обідній порі зайшов на подвір’я парубок з кобзою за плечима. Зразу видно — якийсь прителіпанець. Але хто б від нього чекав, що попре просто в шинок? Йде і з дороги не звертає. Челядь остовпіла — аби якийсь хлоп та до панського шинку пхався?

— А чи не дати копняка цьому гультіпаці, жеби він ся не пхав межи чесну братію? — запитався один челядник.

— Нащо панам се задоволення забирати? — відказав другий. — Най собі йде, за хвилю вилетить з гульов під воком!

— Га-га-га-га! — загелготіли слуги і наготовилися чекати забави.

Але ні за хвилю, ані за три парубок не вилетів із шинку з підбитим оком.

— Е-е, щось тут не те… — закивали розчаровано головами челядники та й посипали до вікон.

Те, що вони угледіли, й зовсім їх вивело з рівноваги:

— Ну не псяча кість? Жере й п’є разом із панами!

Раптом один з челядників ляснув себе по чолі:

— Гей! Та се ж не хто, як Дем’янко з Гусятина! Брат його, Северин Наливайко, в надвірному війську князя Василія Острозького служить, а сам він писака вдатний. Ще й нути компонує та потім співає з кобзою. Такого ані оден пан не посміє зачепити, бо то є друга шабля на Волині після Северина.

— О, я також про нього чув! — кивнув інший. — Добре, що ми його не рухали. А то ще б від пана по писку дістали.

Коли Дем’ян перекусив, то взяв кобзу і заспівав щось сумне, і враз товариство завмерло, мовби й хмелю в голові не було. А далі втяв «журавля», і з півдесятка реєстровців вискочило на стіл і давай викручувати ногами кренделі.

Властиво, то все, що оповів я досі, — це тільки передслів’я до історії, котра трапилася з Дем’яном і була згодом описана ним у листі до Лаврентія Зизанія. Лист писано у 1598 році, зберігся не повністю, а тому нам доведеться окремі епізоди домислювати, щоб уся пригода вибудувалася в рівну й цікаву оповідь.

Отже, як пише Дем’ян, засидівся він у шинку до вечора, а коли зібрався вже, йти, то сутінки стелилися вулицями, густішали й липли до дерев та будинків. Поволі зникали перехожі.

«Маєм на вибір кількох міщан, которі мене б радо на ночівлю прийняли. І ото, кгди ся застановлялем, кого з них навідати, як якась зацна білоглова проз мене майнула і за рогом пропала. Внет поспішивем за нею, бо привиділося мі, буцім дала знак, аби за нею ішов. І тоє зробивєм».

Темна постать дріботіла, час від часу озираючись, так начеб хотіла пересвідчитися, що Дем’ян не передумав і продовжує йти назирці. А той увесь час тримався на відстані й навіть не намагався її наздогнати. Тому, коли незнайомка зупинилася, стишив крок і теж став.

«Білоглова подивилась на мене і знов пальчиком поманила».

Дем’ян підійшов ближче.

— Ах, пане, вибачаюсь, що мусіла вас таким негречним робом заманювати, але не хтіла-м попастися на лихе око…

Тінь від каптура ховала верхню половину її обличчя, і Дем’янові ніяк не вдавалося роздивитись незнайомки. Та повні вишневі вуста виднілися виразно й обіцяли так багато в проміжках між словами, що він не намагався навіть тії слова ловити і тільки механічно кивав головою, згоджуючись на все.

— …чулисьмо про вашу дивовижну гру на кобзі, і моя пані внет хоче вас у себе на гостині мати. Моя пані перебуває в гнітючім стані мелянхолії, і лікар приписав їй музику. То чи не булибисьте такі ласкаві та й…

— Але ж так! Я готовий хоч зараз. Перед хвилиною замислився, де час убити, і таку приємну нагоду можу рахувати тільки як провидіння господнє, — відказав Дем’ян, відчуваючи, як груди йому заливає гаряча жага нетерпіння.

«Кгди служниця така повабна, помисливем собі, то якою ж хупавою буде її пані! І без вагання рушивєм за моєю провідницею. Йшлисьмо поплутаними вуличками до Підзамча, не замінивши більше ані слова. Врихлі спинилисьмося коло брами, оздобленої гербом Погоня. Служниця смикнула за калатало».

Браму відчинив їм кульгавий челядник з насупленим поглядом з-під важких брів.

Перетнувши подвір’я, служниця провела Дем’яна крутими сходами нагору і легенько постукала кісточками пальців у двері.

— Прошу! — озвався янгольський голосок, і служниця, пропустивши гостя перед себе, несподівано зачинила двері за його спиною.

«Зоставемся оден на оден з істотою такої неземної уроди, же очам своїм не повіривєм. Леч не міг стояти як бовдур і для того в пояс вклонивємся.

І промовила тая пані, іж чуднейшої в місті над неї не було:

— Вітай в моїм домі, лицарю! Нігди не думала, же кгдись прийму в себе так зацного співця, слава про которого і до наших уш докотилася.

На