Литвек - электронная библиотека >> Богуміл Грабал >> Классическая проза >> Здичавіла корова >> страница 2
здається, з першого пострілу поцілив у ялівку, але вона бігла далі й зупинилася уже тільки на розораному полі й так там і лишилася стояти, розкарячено, з наставленою до бою головою, старий Курел подибав за нею, а ми з іншими мисливцями заскочили на трактора й поспішили на своїй атакувальній тязі на допомогу Курелові, який з відстані 50 метрів вистрелив у корову, але вона продовжувала стояти, ми на тракторі здалеку об’їхали навколо корови, й кожен з нас випустив смертельну кулю в її нутро, однак здичавіла корова все стояла й стояла, вибалушивши очі, і дивилася поперед себе, ми добряче перелякалися, коли вистріляли вже майже всі набої, які в нас були, а я вистрілив ще й зі службового пістолета, але корова все стояла й стояла, і дивилася поперед себе, а ми не знали, кого атакувати. Потім я вже схопився за службову рацію — хотів телефонувати пожежникам, щоб їхали сюди на своїй красивій червоній машині й обстріляли здичавілу корову з водомета, як тут із лісу вийшла така симпатична дівчина, так красиво вона пливла на своїх довгих ногах прямо на нас, ішла прямо на корову, і ми почали кричати їй — я як дільничний наказав їй зупинитися, розвернутися й повернути назад, тому що це здичавіла корова, яка будь-кого розтопче, але дівчина щиро підходила до корови все ближче й ближче, а ми кричали до хрипу й їздили на тракторі й причепі, тримаючи напоготові свої мисливські рушниці, щоб якщо корова нападе на дівчину, остаточно вбити ялівку спільним рушничним залпом. Але дівчина підійшла до корови впритул, підняла руки й штовхнула корову в бік, і корова перевалилася, ніби це була мармурова статуя, — ноги задерлися догори, сама корова завалилася набік, все ще страшно вибалушивши очі — тоді ми позіскакували на землю, дівчина обернулася, а коли ми вже підходили, дівчина обняла корову, а потім лягла їй на бік і сказала: «Так ця корова ж уже півгодини як мертва, її ж від страху шляк трафив, а це, панове, так званий передсмертний рігор, заціпеніння, не треба боятися». А я їй кажу, що ви таке говорите, хто тут боїться? Ми також це знали, правда ж, товариші? А потім ми по черзі сфотографувалися, як стоїмо в мисливських чоботях однією ногою на корові, а тоді ще зробили групову фотографію, бо мені подумалося, що новина про це, і з фотографією, повинна вийти в «Свободі» чи в «Німбурзьких шпальтах». Тоді я й кажу далі, а що ж ви тут робите, дівчино? Вона мені дала свій паспорт, я прочитав, яка вона ще молоденька, а потім відразу ж глянув графу професія, чи це раптом не дармоїдка яка, що заробляє проституцією і жебрацтвом, але ні — вона була вчителькою. І дівчина говорить нам: «Тут дуже гарно, і хто б міг подумати, що тут, на рівнині, буде так гарно?» А я їй і кажу, що по роботі це одна справа, але що ви, вчителька з Праги, тут робите? А вона й відповідає: «Ну а хіба ви, панове, не знаєте, що тут, у цьому невеличкому костьолі в Садській, грав на органі Моцарт?» Я кажу, що знаємо, що на органі, але нам більше духові оркестри подобаються… А вона тоді: «А чи знаєте ви, що в цьому селі, в Градіштьську, жили двоє вчителів, які були друзями Моцарта? І що один з цих учителів на прохання Моцарта подарував йому кілька пісень, які Моцарт потім використав у „Дон Жуані“?» А я їй на це: «А чи був у вчителя на це дозвіл?» А дівчина відповіла: «Тоді ще не треба було мати дозвіл, тоді це ще не вважалося незаконним вивезенням мистецьких об'єктів, тоді ще не знали про ідеологічну диверсію, і я дуже рада, що ви врятували мені життя від цієї здичавілої корови, мені було дуже приємно познайомитися з вами, мені вже час іти на пором, бо інакше я можу не встигнути на потяг, та й поромник мені сказав, що після п’ятої він уже не перевозитиме — іде грати в карти, а я люблю грати не тільки в канасту, а й у покер, і завдяки цій грі я ще здалеку, коли йшла сюди, змогла зрозуміти, що ця здичавіла корова вже півгодини як мертва», — сказала й пішла, а ми дивилися на її красиві ноги, на її коливальні кроки — вона йшла так, як ходять молоді дівчата, — викликаючи у нас почуття не менш сильні, ніж те, що ми завалили здичавілу мекленбурзьку корову й так вберегли наші ліси й села від спустошення точно так, як минулого року, ризикуючи своїми життями, здолали сумного величезного лося, котрий приблудив до нас із Польщі. Грім мене побий, це не людина, вона нежива, у цієї жінки немає тіла, зуб віддам, що це мавка, — розкричався старий Курел, мій славний стрілець. Я відповідаю, що це не могла бути мавка, кажу, Куреле, бо мавка не може мати й не має права мати паспорт. Ось так! І старий Курел пошкутильгав зі своєю рушницею за тією дівчиною, що поволі зникала вдалині, і кричав, що якщо вона не мавка, то точно бісиця! І він прицілився і вистрілив, потім ще раз, та так, що рушниця аж віддала йому в плече, ми бачили ціль на спині дівчини, яка віддалялася все далі й далі, і старий Курел, ні, він не промазав, він поцілив, бо старий Курел ніколи не промазував, але я боюся подавати про це рапорт, тому що ця красива дівчина йшла далі, потім обернулася, іще й помахала нам на прощання хусточкою… тому, як бачите, стільки всього в наших краях відбувається через те, що люди викидають на узбіччях доріг своїх псяюк, що тільки може статися, коли я, виконуючи свої обов’язки на благо інших, застрілюю в корівнику псюяку, і при цьому тікає й божеволіє дорогоцінна корова, яка зараз лежить тут, задерши ноги догори, а потім, після виручки тисяч на тридцять, опиниться на м’ясокістковому заводі чи в зоопарку. Тому не викидайте з машин собак!

Здичавіла корова. Иллюстрация № 1