Український детектив

Олександр Вільчинський

НЕВРАХОВАНА ЖЕРТВА СУТО ЛІТЕРАТУРНЕ УБИВСТВО
Детективні романи

НЕВРАХОВАНА ЖЕРТВА

Роман

Коли похмурого листопадового ранку я вперше почув про справу Євгена Домарецького з уст його матері пані Софії і навіть пізніше, коли, спокусившись обіцяним гонораром, погодився піти назустріч проханню цієї вбитої горем і сповненої впертої недовіри до наших правоохоронних органів жінки і зайнявся, як вона сама визначила, «незалежним журналістським розслідуванням» обставин загибелі її сина, відомого підприємця, власника кількох нічних барів і на той час єдиного в місті казино, то, звичайно, й гадки не мав, у якій халепі врешті-решт опинюся. Втім, у нашій країні, коли берешся за такі справи, ніколи не варто сподіватися чогось доброго. Здається, за останні роки я вже звик багато до чого і навіть у якийсь момент змирився з думкою, що вже отримав від долі свою пайку успіху і тому подібне, але справа Домарецького перевершила все це. Цілком справдилися ті недобрі передчуття, що почали навідувати мене вже від початку моєї участі в цьому розслідуванні і, мабуть, решту днів своїх я не зможу без гіркоти й жалю згадувати про те, що трапилося, про події тих кількох днів напередодні зими, свідком і учасником яких мені довелося бути.

1 ЗГОРЬОВАНА МАТИ НА ТЛІ ЧЕРВОНОГО «МЕРСЕДЕСУ»

Той ранок, у п'ятницю, коли все почалося, і зараз стоїть перед очима до найменших подробиць.

Напередодні ввечері ми трохи довше, ніж зазвичай, посиділи з давнім моїм товаришем, колишнім міліцаєм, опером, а віднедавна компаньйоном Іваном Кивелюком у барі «Едем», що через дорогу від нової автокефальної церкви. Додому я прийшов близько опівночі. Не так щоб і дуже пізно. Але, якщо врахувати, що поки порпався в кишенях, шукаючи ключі, то вишурував курткою всю стіну у під'їзді — останні дві по сто в «Едемі» таки були зайвими.

Зранку, як звичайно в таких випадках, виявилося, що спав я одягнутим.

Посеред кімнати валялася лише куртка з вибіленими об стіну рукавами. Прокинувшись близько сьомої, ще деякий час продовжував лежати, то вслухаючись у біль, що почергово давав про себе знати в різних частинах тіла, то знову занурюючись у тягучу дрімоту. На щастя, в холодильнику виявилася півлітрова пляшка пива. І кілька ковтків натщесерце були якраз тим, що треба.

А коли через деякий час, нахилившись у ванній перед дзеркалом, я тільки-но почав наквацьовувати щоки кремом для гоління «Каро», якому вже багато років віддаю перевагу, задзвонив телефон. Щойно минула восьма. У такий час мені додому могла телефонувати лише Марійка, і я не дуже квапився підходити до апарата.

Марійка — моя давня приятелька. Коли я останній рік працював у газеті, вона з'явилася в редакції, погодившись на двомісячний випробувальний термін у якості менеджера з організації реклами. У неї був чоловік, який її непогано забезпечував, але, як сама пояснювала, потягло в люди, бо знудьгувалася, сидячи вдома. Щоправда, з рекламним бізнесом у неї тоді так і не склалося.

Це була соковита молодичка років двадцяти восьми, наскільки тупувата, настільки й сексапільна. В жінок це поєднання, може, і не так часто, як хотілося б, та все ще, на щастя, трапляється…

Я знав, якщо не зніму слухавку одразу, то хвилин через десять Марійка обов'язково зателефонує знову. Першим дзвінком вона мене зазвичай просто будила, а потім телефонувала ще раз. Відпровадивши чоловіка на роботу, а дітей, яких у неї було двоє, — до школи, вона щоразу запитувала приблизно одне і те ж: чи не хотів би я почути сон, що наснився їй цієї ночі? Це було у нас чимось на кшталт паролю… Як я розумів, чоловіка їй у цій справі було замало. Я намагався їй ніколи не відмовляти, і поки що це у мене виходило.

Десь за півгодини Марійка переступала поріг моєї холостяцької оселі і того часу, поки її діти були в школі, нам цілком вистачало. Врешті-решт вона почала довіряти мені настільки, що дозволяла обходитися без презервативів. Того ранку, не випробовуючи долю очікуванням другого дзвінка, я кинувся до телефону і таки встиг… Але коли підніс до наквацьованої щоки слухавку, то почув голос іншої, незнайомої мені особи.

Судячи з голосу, неважко було визначити, що жінка на тому кінці дроту вже переступила поріг віку, що його у нас часто називають рятівним словом «бальзаківський». Вона уточнила, чи я і є «той самий пан Андрій Грабовський»?

Я відповів їй, мовляв, не знаю, чи «той самий», але що і Андрій, і Грабовський — точно.

За спробою дотепності я, все ж, не зміг приховати розчарування. Після недовгої паузи жінка назвалася Софією Домарецькою. Вона повідомила, що має до мене важливу справу, і попросила зустрітися.

Мені ще тоді, в першу хвилину, здалося, що це прізвище я вже десь чув.

Мабуть, розуміючи, що своєю пропозицією заскочила мене зненацька, моя співрозмовниця витримала ще одну паузу і з печаллю в голосі додала, що є матір'ю підприємця Євгена Домарецького, який загинув більше року тому. Я почув у слухавці схоже на плач тихе схлипування. Після цього я пригадав, чому це прізвище видалося мені знайомим.

Коли він загинув, мене ще не було в місті, але все ж дещо про цього Домарецького я вже чув.

Це трапилося минулої осені. Його обгорілий труп виявили під час гасіння пожежі єдиного в місті казино, яке йому ж і належало. Одного разу, коли я у читальному залі обласної бібліотеки гортав торішні зшитки місцевих газет, мені на очі випадково потрапило повідомлення про його смерть та звичні в таких випадках некрологи від очолюваного ним колективу, від друзів, від обласної й міської Ліг підприємців і тому подібне…

Зрештою, я не звик відмовляти людям, особливо в таких дрібницях, як здибанка за кавою, і ми домовилися з пані Софією, що я чекатиму її о пів на третю по обіді у барі «Едем». Я назвав перший бар, який спав на думку, і вона погодилася. Вона сказала, що знає, де це, і що машина у неї червоного кольору.

За звичкою я прийшов на місце трохи раніше домовленого, але чекати довелося недовго. Вочевидь, пані Домарецька теж не любила спізнюватися. Не встиг я докурити цигарку, коли помітив через напівопущені жалюзі, як до бару підкотив яскраво-червоний двохдверний «Мерседес» з темним відкидним верхом. Дуже красиве авто — таких у нашому місті я ще не бачив. А коли з нього вийшла висока літня пані у приталеній шкірянці, чорних брюках, напівчобітках на низьких підборах і в чорному капелюшку з вуаллю, з-під якої вибивалися пасма сивого волосся, я мимоволі підвівся й вийшов