Пинті.

Тож залишився він круглим сиротою, а позаяк мав самотню хресну матір (по-карпатськи — нанашку) Зубаню, то взяла вона хрещеника до себе.

Як-не-як, удвох воно веселіше. Недарма й люльку одну потягували.

А що ріс Пинтя недобрим, як гірка редька, то завжди був битий.

Каже йому Зубаня:

— Григоре, дитинко, ану, поки я до лісу по трави — позирай за обідом, аби не википів.

Лише за нанашкою хвіртка блисне, як Пинтя видереться на оборіг^[11], випростає ноги та й шпцалку собі майструє. А далі на ній виграє, аж поки всі горщики не згорять.

Прийде втомлена Зубаня з лісу, а в хижі все аж чорно. Дим такий, як на пожежі.

— А дідько би тебе вхопив, малий нечестивцю! — біжить вона з тичкою за Григором. — Ба, що тепер будемо їсти? Хіба що тебе!

Та й цокотить хижо своїми зубами. А зубки в неї нівроку — як у коняки. Пинтя вихором летить із сіна, та все одно кілька разів дістане дрючком по плечах.

— Нанашко, не можна сироту бити! Будете гріх мати! — верещить він як недорізаний на всю долину.

— То ти так мені помагаєш? — лається Зубаня. — Так віддячуєш за мою доброту?

Ця історія повторюється щодня на різні лади. Якщо нанашка благає його чогось не чіпати, то він обов’язково туди залізе з головою, а якщо попросить щось зробити, то ані пальцем не кивне. Не дитина, а кара Божа!

Але якось воно було. І дні бігли за днями, місяці за місяцями, а там і рочки приспіли. Уже Пинтя й парубійком став. Нівроку на харчах нанашки відгодувався. Буде з нього хлоп на ціле село.

Якось прийшли в гості до Зубані дві її подружки з третього села — Глуханя і Сліпаня. Такі самі відьми-босоркані, як і вона. Тільки що зуби менші.

Замкнулися звечора в коморі та щось собі роблять, шепочуться тихо.

А Пинтя — не в тім’я битий, та ще й до всього цікавий — і собі хоче знати про відьмацьку раду.

Заліз на стріху, а звідти — на горище, відкрив ляду та й дивиться згори, що в коморі діється. Бачить: сидять три ворожки, щось у долівці^[12] копають. Вирили ямку і схилилися над нею.

Пинтя аж голову вистромив, аби ліпше роздивитися.

— Тихо! — каже Глуханя. — Щось нагорі скрипнуло!

— Тобі все щось дурне чується! — відказує Сліпаня. — Вуха треба мити!

— Не бурчи! — штовхнула її кулаком Глуханя. — Ліпше зернятка точно кидай у ямку!

— Ану цитьте, баби дурні! — зашипіла на них Зубаня. — А то мені дітвака збудите. Тоді нам життя не буде! Ви ще не знаєте мого хрещеника. Ой, морило би його, морило!

На такі слова Пинтя гордо заусміхався.

— Раз! Два! Три! — проказали босоркані разом і почали загрібати ямку.

— Кожній — по одній, — подивилася на своїх подруг Зубаня. — Ти три кинула? — запитала вона грізно Сліпаню.

— Не мели дурниць! — огризнулась та. — Ти ж знаєш, що я бачу, як орел!

— Я питаю тебе, Сліпаню, не чи ти добре бачиш, а чи вмієш рахувати до трьох?

Тут зареготала Глуханя.

Зі злості Сліпаня вхопила з печі горщик та й — трісь! — куму по голові.

Та від несподіванки аж рота відкрила.

— Тихо будь! — знайшла виправдання Сліпаня. — Дітвака збудиш!

«Ну й бабиська!» — ошелешено дивився на все це згори Пинтя.

— Добре, дівки! — скомандувала Зубаня. Вона, видно, була в них за старшу. — А тепер пропустимо чарочку сливовички. А потім собі файно^[13] закуримо: я такої травиці вчора нарвала!..

Пинтя тільки головою хитав від побаченого. Бабці собі добряче випили, задиміли і… задрімали.

А з ямочки тим часом почало пробиватися зілля. Три квіточки росли просто на очах. Були вони наче звичайні ромашки.

І тут легінь зрозумів, чому їх три.

— От, кляті босоркані! Для себе зготували, а про дитину й забули! Теж мені нанашка! — розгнівався він та й став гадати, що вони з тим зіллям будуть робити.

— Вставайте, дівки! — розплющила раптом око Зубаня. — Діло поспіло!

Глуханя і Сліпаня як на команду підняли голови. Далі вони втрьох зігнулися над квіточками і почали щось жебоніти.

Пинтя так вихилився з горища, аби хоч щось розчути, що мало звідти не вивалився.

— То, кажеш, сестрице, воно придасть сили? — звернулася Глуханя до Зубані.

— Будеш себе чути, як одданиця^[14]! Ліпше, як у сімнадцять рочків! — запевнила та.

— То й любощів захочеться? — почухала бородавку на носі Сліпаня.

— Голодній кумі одно на умі! — сплюнула ґаздиня. — За любощі не знаю, але сила в тілі буде — дай Боже! Гори можна звернути!

Аж тут заспівав сусідський півень.

— Поспішіть, дівчата! Вже півень піє, — приклала руку до вуха Глуханя.

— Глухий як не почує, то вигадає! — невдоволено буркнула Сліпаня.

— Та цитьте, бісове поріддя! — махнула кулаком перед їхніми носами Зубаня. — Будемо зілля варити!

Але було вже запізно. Бо Пинтя так вихилився з горища, що втратив рівновагу і з криками, стогонами та прокльонами покотився звідти по драбині аж під ноги заціпенілим босорканям.

— Ґвалт! Рятуйте! Злодії! Нечиста сила! — заверещали не своїм голосом бабці. Пинтя тим часом скористався збентеженням та метушнею і, вхопивши три відьмацькі квітки у жменю, прожогом кинувся з комори.

— Грабують! — в один голос заверещали ворожки, побачивши, що зілля поцупили в них прямо з-під носа.

— За ним! — скомандувала Зубаня.

— Кумонько, хапай віник! — крикнула Сліпаня. — Ми сього злодійчука скоро на мітлі доженемо!

— На біду, так учора нею тріпала сього нечестивця, що держак зламався.

— Ой горе-горе! Утече голодранець! А з ним — і моя силонька! — заломлювала руки Глуханя.

Уже сіріло — помалу займалася Божа днина. Сусідський півень був вельми подивований незвичною картиною: городами на гору біг босий Пинтя, тримаючи в руці три ромашки, а за ним на порядній відстані одна від одної мчали три бабці. «То, певно, якісь кінні перегони без коней, — крутив оком півень. — Шкода, що так рано, а то би й мої дурні кури щось розумне побачили».

Та переможець уже визначився. Чим вище легінчук підіймався, тим більше босоркані від нього відставали. Нарешті вони зупинилися, махаючи йому вслід кулаками, важко дихаючи і вигукуючи лайки, яких наші гори ще не чули.

Пинтя зупинився аж під лісом. Усе тіло його боліло. І від падіння з горища, коли перерахував ребрами східці на драбині, і від нестримного бігу. Упав він на траву та й задумався, що далі робити. Як у світі жити сироті убогому?

«І чого я такий дурний? — міркував Пинтя. — Справді, якийсь виродок, а не дитина! Най би собі бабці силу дістали! Мені що — шкода? А я би собі щось інакше придумав!» Далі глипнув на квітки, які від таких пригод трохи прим’ялися. «Ба ні! — обережно засунув їх за пазуху. — Цікаво, що ж за силу дає оте чортове зілля?» — широко позіхнув, заклав руки за голоту