Усмішка Джоконди

— Міс Спенс зараз вийде, сер.

— Дякую, — сказав, не повертаючись, містер Гаттон. Покоївка міс Спенс була така бридка — бридка навмисне, як завжди здавалося йому, зловмисне, до неподобства бридка — що він не спромагався дивитися на неї довше, ніж це було необхідно. Двері зачинилися. Залишившись сам на сам, містер Гаттон підвівся й почав ходити кімнатою, задумливо розглядаючи знайомі речі, що її прикрашали.

Фотографії грецьких статуй, фотографії римського Форуму, кольорові репродукції італійських шедеврів, усе перевірене часом і дуже відоме. Бідолашка Дженіт, інтелектуальний сноб і дурепа! Висновок щодо її справжнього смаку можна було зробити, подивившись на акварель вуличного художника, за яку вона заплатила два з половиною шилінги (і тридцять шилінгів за рамку). Скільки разів він чув від неї цю історію, скільки разів вона просторікувала про красу цієї вдало зробленої імітації олеографії! — «Справжній Митець на вулиці», — і ви майже чули велику літеру «М» у слові «митець», коли вона промовляла ті слова. Вона примушувала вас відчути, що частка слави маляра перейшла до неї, Дженіт Спенс, після того як вона дала йому два з половиною шилінги за цю копію олеографії. Вона вочевидь сподівалася почути комплімент собі за свій смак та тямущість. Справжній Старий Майстер усього за два з половиною шилінги. Бідолашка Дженіт!

Містер Гаттон зупинився біля невеликого овального дзеркала. Трохи нахилившись, щоб можна було побачити все обличчя, він пригладив вуса ретельно наманікюреним пальцем. Вуса були такі ж пишні, такого самого ясно-каштанового кольору, якими вони були двадцять років тому. Колір його волосся теж не змінився, і не було ще навіть і натяку на лисину — хіба що трохи піднялася брова. — Шекспірівське, — подумав містер Гаттон, з усмішкою розглядаючи гладенький, без жодної зморшки простір свого чола.

Прискіпливі до всіх, лиш ти недосяжний… З глибин до височин… Ти в сяйві слави… Шекспіре, жити б тобі нині серед нас. Ні, здається, це про Мільтона. Мільтон, красуня Христового коледжу^[1] у нього самого нічого від жіночої краси не було. Він був тим, про кого жінки кажуть «справжній мужчина». Ось чому він їм і подобався — підкручені каштанові вуса та ледве чутний дух тютюну. Містер Гаттон знову посміхнувся: йому подобалося кепкувати із себе. Христова красуня? Ні, ні. Він був Христом красунь. Непогано, авжеж непогано. Христос красунь. Містерові Гаттону дуже хотілося, щоб зараз тут був хто-небудь, перед ким можна було б похвалитися своєю дотепністю. На жаль, бідолашка Дженіт не в змозі оцінити його!

Він випростався, пригладив волосся й провадив свої розглядини. Бісів римський Форум; він ненавидів ці фотографії, які наводили сум.

Раптом містер Гаттон збагнув, що Дженіт Спенс уже в кімнаті; вона стояла біля дверей. Він здригнувся, немовби його захопили під час скоєння злочину. Дженіт Спенс мала особливий хист появлятися так тихо й загадково. Можливо, вона вже давно була тут і бачила, як він роздивляється в дзеркалі. Ні, не може цього бути! Однак ця думка його занепокоїла.

— О, ви з'явилися так несподівано, — сказав містер Гаттон, він насилу спромігся усміхнутися і рушив до неї, простягаючи руку.

Міс Спенс теж усміхалася; усмішкою Джоконди, як він одного разу напівіронічно назвав ту усмішку. Міс Спенс сприйняла той комплімент дуже серйозно й відтоді намагалася ніколи не відступати від стандарту Леонардо. Коли містер Гаттон потискав їй руку, вона всміхнулася на відповідь його мовчанню; це теж було частиною іміджу Джоконди.

— Сподіваюсь, ви почуваєте себе добре, — сказав містер Гаттон. — Вигляд у вас саме такий.

Яке ж у неї чудернацьке обличчя. Маленький рот, складений в усмішку Джоконди, був схожий на хоботок з круглим отвором посередині; здавалося, вона ось-ось засвистить. її рот нагадував ручку без пера, якщо дивитися на неї спереду. Понад ротом — гарної форми ніс, ледь гачкуватий. Очі великі, блискучі та чорні; надто великі, надто блискучі й надто чорні. Очі були гарні, однак погляд їх був завжди суворий. Хоботок був спроможний удати усмішку Джоконди, проте вираз залишався незмінно суворим. Над ними — вигнуті дугою, дуже нафарбовані брови, які якимось дивним чином надавали верхній частині її обличчя владного вигляду, і це робило її схожою на римську матрону. Волосся в неї було чорне й таке саме римське — від брів і вище Агріппіна!

— Я подумав, а чому б мені не завітати до вас дорогою додому, — провадив містер Гаттон. — О, як добре знову повернутися сюди, — він рукою показав на квіти у вазах, на сонячне світло та на зелень, що буяла за вікнами, — як добре знову повернутися на природу після насиченого справами дня в місті.

Міс Спенс, яка вже сіла, вказала йому на стілець поруч себе.

— О ні, слово честі, я не можу сидіти, — почав був відмовлятися містер Гаттон. — Я мушу їхати додому, щоб дізнатися, як почувається моя сердешна Емілі. Сьогодні вранці їй було дуже зле. — Проте, він усе одно сів. — Знову печінка. У неї вона завжди в розладі. Жінки… — Він зупинився й закашлявся, щоб приховати те, що він намірявся сказати. Він мало не сказав, що жінки з поганим травленням не повинні виходити заміж; однак ті слова були надто жорстокими, і насправді він так не думав. До того ж Дженіт Спенс вірила у вічний вогонь кохання та споріднення душ. — Вона сподівається, що їй буде краще, — додав він, — і запрошує вас завтра до нас на обід. Ви зможете приїхати? Не відмовляйтесь! — Він переконливо всміхнувся. — Ви ж бо знаєте, що це і моє запрошення.

Вона опустила очі, і містер Гаттон був майже певен, що щоки її зайнялися. Постріл виявився влучним; він підкрутив вуса.

— Я з радістю прийду, якщо ви певні, що стан Емілі дозволяє їй приймати гостей.

— Але ж звичайно. Ваш візит піде їй на користь. Нам обом це буде на користь. У подружньому житті товариство з трьох часто-густо краще, ніж із двох.

— О, ви такий цинік.

Містер Гаттон завжди мав незбориме бажання сказати «гав-гав-гав», коли чув, як промовляють це останнє слово. Воно дратувало його більш ніж будь-яке інше, що існує в людській мові. Однак замість загавкати він поспішив виправдатися.

— Ні, ні. Це лише сумна правда. Знаєте, дійсність не завжди збігається з ідеалом. Проте це не означає, що я не вірю в ідеальне. Насправді я пристрасно вірю в це — я вірю в ідеальний шлюб двох людей, які живуть у цілковитій злагоді. Я вважаю це можливим. Я певен цього.

Він зробив красномовну паузу й подивився на неї, звівши брову в мовчазному запитанні. Незаймана у свої тридцять