Мирослава Горностаєва

ДАЖБОЖА КРИНИЦЯ

Бо се походимо від Дажбога і стали славні, славлячи Богів наших

Ніколи не просили й не мололи блага для себе

Ми бо є онуки Дажбожі

і не сміємо нехтувать слави своєї й заповіти дідів наших

Дажбоже! Твоя сила — Світло!

Ти є Бог Світла і Бог Нави, Яви та Прави!

Се бо маємо їх воістину,

і є ця істина — наша!

Що переможе темну силу

і виведе нас до блага!

Велес книга

Ми не рахували років, ми просто жили. Літа бігли по Колу Сварожому не спиняючись, як сполохані коні.

Інші лічили час від сотворіння їхнього світу. Наш світ був давніший, співці розповідали про нього дивні історії, схожі на казки.

Я любила те слухати, вдалася бо в батька. Батько завше радо вітав мандрівного співця, або захожого волхва з лісової святині. Слухав уважно. А поруч принишкло біляве дівча.

Батько був ковалем. Не просто собі ковалем — зброярем. Першим на Ковальському Куті. Зброя була вельми потрібна — батька шанували можні.

В батька було шестеро синів. І я, сьома, улюблениця. Коли татко виходив десь з родиною, то всі так і казали: онде Любомир Коваль та його Коваленки. Про мене якось забували, або теж причисляли до хлопців.

Батько робив зброю княжим воям. Добру зброю. Його часто кликали до двору, аби замовити меча чи кольчугу. Раз тато повернувся з Гори не сам. З ним прийшли ще двоє: високий, понурий урман та гінкий чубатий юнак, вбраний просто, але чепурненько.

— Хочу сам вибрати собі меча! — заявив молодик. Він був ще майже хлопцем, але мені, малій, здавався дорослим та великим. Батько розіклав геть усі свої вироби, і вони вдвох довго перебирали зброю. Потім хлопець зиркнув на мовчазного чужинця і пирхнув:

— Ходить за мною, гейби тінь. Охорона… На яку нечисть мені охорона?

— То най не ходить, — посміхнувся батько у вуса.

— Мати веліла, — сказав юнак, — набридло геть… Найманці ладні у битві та й то не завше. А зараз — лише платню побирати.

— От через цю платню часто й той… — пробурчав батько, — заманулося їм раз срібних ложок…

— Припини, ковалю! — урвав юнак

— Та я ж нічого, — пробурчав батько, — жадібні вони, наче пси, та й геть…

— Я знайду їм роботу! — пообіцяв юнак, і сині очі його спалахнули як криця, що він крутив її у руках.

— А то вже напевне, княжичу, — погодився батько, дивлячись на меч, що його роздивлявся хлопець, — оцей? То є добра зброя…

— Таки оцей… Плату пришлю завтра. Зможеш зробити ще з десяток? Для моїх Перуничів?

— На те час потрібен, княжичу. Хороша криця, як хороша дівка, дозріти повинна.

Юнак засміявся. Гарне лице наче осяяв спалах світла. Мимохідь смикнув мене за косичку і пішов до дверей. Меча взяв з собою..

— Блискавка, не хлопець, — сказав батько задоволено, — гарній людині — добрий меч. Будь кому не спродав би таку крицю. Знаєш, скільки мені за неї давав ромей один?

— То Святослав? — насмілилась я спитати.

— Авжеж…

Батько, видимо, віднайшов у княжичі закохану в зброю споріднену душу. Тому, як

збиралася жінота: мамця та сусідки, перемивати кісточки княжій родині, батько уривав

їх короткими фразами

— Розпащекувались… Ну, яке вам діло, чий він син?

— Та як же, сусідоньку! — не поступалась язиката Данка Ковалиха (в нас бо на кутку всі були ковалі), — всі знають, що хлопець не син старому князю!

— А чий же? Мала з Коростеня? Брехня!

— Брехня, а Ігоря — князя вона таки зо світу звела, княгиня… Маловими руками, а тоді й Мала… І Коростень пустила попелом. За той поговір!

— Припніть язики, сусідоньки! — обривав батько, і Данка замовкала.

Коли і я якось спитала щось про Святославове уродження, батько буркнув:

— Перунів він син… І не пащекуй…

Літа бігли по колу…

З хозарського походу Святослав привіз моєму батькові чудернацького меча. Я була вже піддівком, тож, коли до нас увірвався, мов вихор, переможець з русявим розкошланим чубом соромливо шаснула в кут.

— А глянь-но, майстре, на цю роботу!

Батько аж прикипів до клинка. Загрубілі пальці пестили лезо.

— Це не хозарський…Чиє то?

— Взяв його у воя, що хотів ним одібрати мені життя. Та я одбився. Твоїм мечем, ковалю.

— Руський меч — добрий меч! — сказав батько гоноровито. — Але і це добра зброя. Для маленької руки роблена… Та і як же його носити? При поясі — задовгий.

— Той хозарин купив його в хінського купця. Ми там бачили кількох. Дрібний люд, жовтолиций. Що джерґочуть — не втямиш. Пустили їх з миром. А мечі хінове носять за спиною.

— Мо’ так малим і зручніше. — погодився батько.

— Бери, майстре, дарую.

— Дякую, князю, але не підійде мені, ведмедю, хінська зброя. Залегкий клинок. От вам би по руці. Руки малі маєте.

Святослав узяв своїми тонкими пальцями підкову з купи залізяччя. Стиснув руки, напружився. Залізо почало піддаватись.

— О! — сказав батько схвально, — будь-який меч по таким долоням.

Хінський клинок залишився в нас. Потай я довго роздивлялася його, мацаючи пальцем дивні, схожі на павучків, знаки на лезі. Намагалася уявити собі хінів і хінського коваля, котрий зробив цей клинок. Але замість того виділа лише сині очі та русявий чуб. І осяйний усміх переможця.

Літа бігли по Колу.

Я знала, що він має вже двох жон, має і діти. Браття мої теж привели собі жон і поставили хижі. Ходили свати і до мене. Я всім відмовляла.

Почала відвідувати Берегиню. Велика Волхвиня, що, за звичаєм, звалася одним з імен Богині-Матері, відкрила в мені дар цілительки.

З дитинства рідні помічали, що порізи та ушкодження гояться швидше, якщо до них доторкнеться моя рука. Чутки розповзлися по Подолу і привели до нас у дім карооку красуню.

— Відункою будеш, — одразу ж сказала Берегиня, — силу маєш. Решті треба вчити. Ходи зі мною.

Я пішла. Десь в глибині серця уявлялося: ось він лежить, поранений, а я його рятую. І тоді він, нарешті, зверне на мене увагу, а не просто смикне жартівливо за косу.