class="book">Дні я проводила з Берегинею, а вечорами ходила до Дажбожої Святині. Вважала, що прабатько швидше за всіх Богів змилується над моєю тугою. Врешті мене запримітив старий Чара.

— Чого просиш? — запитав волхв, побачивши мене з кошиком яблук — черговою пожертвою.

— Любови! — вирвалося в мене.

— Всі просять любови, — сказав старий, — мало хто просить знання…

— Я б хотіла знати все!

— Чия ти? — всміхнувся старий.

— Світозара Любомирова з Ковальського Кута.

— А до Берегині чого бігаєш? Я бо тебе часто там виджу.

— Вчуся на цілительку. Мати — Волхвиня вважає, що в мене Дар…

— Маєш Дар і хочеш відати все? Гаразд… Давно не траплялося мені виховувати справжньої відьми. Переводиться Сила. Будеш моєю ученицею. І до Берегині теж ходи. А далі — побачимо.

Чара жив при самій Святині. То вельми гарна була споруда, вся із світлого дерева. Всередині завше пахло живицею, а на святому місці — пречудова різьба: Прабатько Дажбог у вінку із сонячних променів. Промені і лик пломеніли щирим золотом.

У прибудові зберігалися дощечки, вкриті резами. Окремо — чужоземні книги з пергаміну, папірусу, списані незнаними знаками. Серед них я віднайшла навіть сувої, мережані «павучками», схожими на ті, з хінського меча.

— Знаєш рези? — запитав Чара.

— Аякже!

— Добре. В цих і в інших знаках — мудрість наша і чужоземна. Знати треба все. Аби мати змогу порівнювати.

Чого лишень не знав старий Чара…Він оповідав мені, та ще кільком учням про незнані краї та дивні битви, коли Боги давали людям зброю й керували їх колісницями, про те, як йшли на Схід арійські роди шукати бозна-якого щастя, про родоначальника Арія, про древню Трою, про Кия, про жовтолицих мудреців з країни Хін…

— Колись в премудрого Кун Міна спитали, — оповідав Чара, — чи слід за зло платити добром. «За добро треба платити добром»- відповів мудрець, — а за зло — по справедливости.»

— А що є мірилом справедливости? — вихоплювалось в мене.

— Вся біда в тому, що нема єдиного мірила. Що зле для одних — добре для інших.

— А що говорять мудреці ромеїв?

— Що за зло слід платити добром. Щоправда, це лише гарні слова. Діяння їхні є цілком протилежними.

— Але тоді зло запанує в цьому світі… А ви що думаєте, премудрий Чаро?

Волхв ледь усміхнувся:

— Наші Боги говорять: «Живи з усіма у злагоді та бережи сей світ, зелений і прекрасний.» Але й не дозволяй злу себе стоптати. Понад усе — воля. Раб і у Вираї — раб. Воля — це добро. А зло приходить в сей світ з ланцюгом та арканом.

Найбільше зацікавила мене оповідь Чари про одного княжича з тих аріїв, що перетяли Небесні Гори Сходу в пошуках невідомого. Сей воїн відкинув меча, відтяв чуба, найпершу вояцьку ознаку, і ходив босий по землях Сходу, говорячи, що щастя — це перестати бажати і сподіватись. Чи була б я щасливою, втративши сподівання? Чара оповідав про могутніх володарів, котрі одружувались з пастушками…Чим я гірша за ту Малуню? Або за вирлату мадярку, що її висватала Святославу княгиня-мати? Може я стану волхвинею, такою як Берегиня, і тоді… Ні, щастя — це сподіватись…

Святослав рушив знову у похід. Набирав собі піших воїв і, несподівано для всієї родини, мій батько записався в дружину.

— Куди тебе, дурня, Мара несе?! — голосила мати. — Що я робитиму?

— Сини допоможуть, — незворушно відповідав батько, — а я хочу випробувати зброю, яку кував.

— Донька он досі незаміжня… Коли вже онуків бавитиму?

— А то в тебе мало онуків…

— Невістчині діти… Спинись, старий дурню!

Та батько таки пішов…

Я молилась і чекала. Вголос — за батька, потай — за нього. Віяв сухий палючий вітер… Довкола Києва горіли ліси. Під град підступила орда. Печеніги… Стало зовсім погано.

Киянам не вперше сидіти в облозі, але цього літа безводдя і безхліб'я було найстрашнішим. Слали гінців до Святослава — люди зникали у безвісти. Волхви-провидці говорили: «Йде… Почекайте… Ще трохи…»

Я, яко цілителька, днювала й ночувала на мурах. Зупиняла руду, перев'язувала, напувала зіллями. Кілька разів бачила княгиню — матір. Стара ходила по заборолу, не боячись стріл. За нею, чорною тінню, ромейський жрець. Тонке лице Ольги навіювало здогади про незвичайну колись вроду. Син був на неї схожий. Хоч мав, однак, інакшу душу.

«Стара княгиня зла…»- шепотілись на Подолі. «Стара княгиня лиха»- чулося тепер на стінах. «Молиться… Ромейському Чорнобогу… Виділи жерця в чорних шатах? В нас таке вбирають лиш слуги Марени. На погибель Святославу її молитви, та й нам усім»

— Неправда! — казала я, а баби подільські пирхали:

— Де ж неправда? Чи стане ромейський Бог нашим помагати? Чари наводить стара! Боги свідки — чари…

Підмога прийшла, коли всі геть зневірились. Він відкинув орду в степ. До Києва вислав загін, і одного його імені було досить, аби чкурнули наїзники. Ще через седмицю над'їхав сам, з кінною дружиною.

Змучені облогою кияни горлали «Славу» визволителю. Я тислась межи людом, трохи не під кінські копита, аби ще раз побачити… Сині очі… Русявий чуб з-під шолома… Святослав…

Натовп виштовхнув мене просто на шлях. Вершник в гострому шоломі сміявся. Сміявся з мене, розкудланої розтелепи.

— Гей, Світозаро! Твій батько живий і лишився в Доростолі!

Пізнав… Пам'ятав…

— Смикнув би тебе за коси, та велика вже…

Наче пір'їну зірвав з землі, та кинув у сідло перед собою.

— Як ся маєш, Світозаро Любомирова?

— Як і всі, княже…

— Важко було?

— Авжеж…

— Доб'ємо ромеїв — перестануть печеніги нас тривожити.

Біля Перунового Гаю спустив мене на землю.

— Далі жінкам не можна…

Підморгнув:

— Ввечері зайду в гості. Подивитись зброю…

Не пам'ятаю, як летіла додому, як діставала зі скрині святкову вберю.

«Прийде чи не прийде? Чом би не прийшов? Друга жона його, мадярка, давно вже не жиє, померла пологами по другому сині, а Малуня зі старшим у Новгороді…»

Золоті ковти мнуться під тремтячими пальцями… Мати дивиться, хита головою:

— Скажена, що ти робиш? Він — князь, ти — ковалівна!

— Малуня теж не князівна, — відгризаюся.

— Порівняла… Ой не буде