«Він став попелом, мій яблуневий сад», — ніби прошепотів на вухо Ведангу знайомий голос, сповнений смутку.

Воїслав повернув камінь в цямрині, і спустив в колодязі воду. Тоді спустився вниз, і обернув важіль дверей, що не пропускали ні води, ні повітря. Зачинив за собою двері, і повернув інший важіль.

Там, в колодязі, почала підійматися вода.

Воїслав йшов, наче в тумані. Він розумів, чому це так — скарбницю оточувала мана… Страшна по міці мана жриці Черни. Людина ніколи б не знайшла ні дверей, ні ходу, і не кожний дивний побачив би її.

Жриця зробила це, напевне, з наказу князя Влада, який і ризикнув відкрити їй таємницю.

— Тим краще, — прошепотів Воїслав, — тим краще…

В скарбниці все було так, як він полишив минулого разу… Коли відніс сюди попіл від поховального вогнища Дани, дружини Повелителя.

Тоді він взяв красиву скринечку з вирізьбленою на ній гілочкою вишні і руною, що означала «Рідний Дім», висипав звідти білі перли — подарунок Дані від князя Буревія Ллєга на честь визнання її шлюбу, і наповнив її попелом. Поставив на кам’яний столик посередині печери, прибравши звідти все зайве. І вийшов, сподіваючись, що віднайде Вогнедана…

— Я тебе віднайшов, друже, — сказав Веданг до плетеної коробки в своїх руках, — але не врятував.

Пошукав серед скринь і згортків, і знайшов скринечку з руною «Перемога» в оточенні дубового листя. Висипав звідти чорні перли — князь Буревій, ясна річ, щось подарував і нареченому.

Пересипав попіл з коробки до скринечки. Поставив на столик..

За спиною у Веданга був згорток, з яким він і перепливав Дану-ріку. Воїслав розгорнув ганчірку і видобув звідти Вінець Богорівних і акуратно згорнуту корогву.

Державний меч висів у нього за спиною. Веданг зняв і його. Поклав просто на скриньку з переможною руною. Поруч примостив вінець.

Корогвою Воїслав накрив сусідню скринечку. Помислив при тому, що Дана заслужила на це.

Сів навпроти. Подумав про те, що відпустив на тому березі коня, а зняту з нього збрую утопив у річці. Ще помислив, що з самого початку не думав повертатись.

О, яка непростима слабкість відійти нині, коли Ельберу потрібен кожен меч…

У нього буде погане переродження… Але, можливо, він переборе всі лиха і відкує себе заново. Якби тільки Вогнедан був поруч… Вогнедан…

Зараз він зустріне його в дубовім гаї пращурів. І друг простягне йому руку з тонкими пальцями музики. А поруч стоятиме батько Вартислав, і мама Ружена… І неньки Влада та Ясна підійдуть, сміючись, а потім прибіжать сестрички…

Воїслав вийняв з піхов «Язик Дракона». Обдивився клинок… Перев’язав його посередині шматком сорочки.

— Ти вбивав ворогів, — вимовив, — але зробив і багато зла. Обірви життя божевільного.

Тоді встав, підійшов до стіни, і впер меча в стіну. Лезо направив під серце.

— У мене немає навчителя…, - почав було, але потім вирішив, що слова цієї відхідної не личать божевільному. Постояв у нерішучості, тоді сказав жалібно:

— Але ж я таки воїн, Громовице… Ми теж твої діти, Вогонь Небес…

Помовчав хвилину і почав твердим голосом:

— А тому, хто впав у битві за рід свій, Громовиця піднесе води живої… І опиниться він у гаї дубовім… І там пребуде він час… І отримає тіло нове… І знову прибуде до роду… Я ось, Вогнедане… Я йду…

Він майже не відчув болю. І упав у росяні трави ницьма.

Чиїсь руки підхопили його біля самої землі. Сильні руки з тонкими пальцями воїна й музики.

— О, зовсім зле, — мовив знайомий голос, — тобі потрібно було залишитись і воювати… Ти поспішив на відпочинок, Воїславе…

— Моя провина, — озвався Веданг, не розплющуючи очей, — але ж, коли подальше життя несумісне з честю — то дозволяється.

— Ну що ж, — зітхнув Повелитель, — тоді тримайся, брате Воїславе… У Богів інший рахунок часу, і нам недовго відпочивати.

Воїслав нарешті розплющив очі і взяв друга за руку. Вогнедан усміхався, як в юності, і мав ніжне вродливе лице Принца Яблуневого Саду, але на його чолі багряною плямою проступав опік тавра.

— О, навіть тут…, - прошепотів Воїслав.

— Адже я є душею поневоленого Краю, — мовив Вогнедан спокійно, — останнім Повелителем, котрий пройшов посвяту голосом теплого вітру. Та ми проб’ємося, Воїславе, крізь ворожу лаву, і я знову вдягну Вінець Богорівних.

І Воїслав, дивлячись на спокійне лице друга, зрозумів, що інакше бути просто не може.

Лист Безіменного Укладача Сувою до Світляна-Мстислава, сина Повелителя Вогнедана.

… я можу лише сказати — о, надаремно…. Надаремно ви образили князя Влада і покинули Високий Замок разом з Воїрадом та Владигором. Князь Пард не є зрадником — у нього просто не зосталося вибору.

Двадцять років війни з обома Імперіями… Чорногору знекровлено. Але ще нічого не скінчено.

Те, що князь Влад допоміг моанцям розгромити ішторнійців, котрі прорвалися до Данаділу з його таки попусту, є військовою хитрістю, а не зрадою.

Ви є воїном, мій юний принце, але є війна і війна…

Ми надаремно втрачаємо людей і дивних… Нещодавно загинув Хмара Вигорич, відважний квітанець, і п’ять років як нема Люта Дубового, ватажка повстанців Ведангу і Зелеміню.

На троні Моани нині Літтон Чоррін, який бажає замирення з інородцями.

Задля своєї давньої пристрасті до певної пані, чиє ім’я…, Імператор обіцяє надати Чорногорі пільги, а Пардів зоставити княжити.

Він уже не вимагає вашої видачі, а також видачі Воїрада, князя Ведангу. Але вам доведеться взяти прізвище матері і стати Світляном Лелегом, звичайним підданим Імперії.

Починається інша битва, в якій ви мусите приймати участь, але зовсім не таку, як тоді, коли ви водили свої боївки в Південний Данаділ.

Не Повелителем судилося вам стати, а Князем Тіней, проводирем таємного війська…

Ми сплетемо страшну Павутину Змови, вкривши нею всю Імперію, і коли настане час її крушити, ми будемо готові…

Нехай ви не дочекаєтесь вирішального дня, але ви віддасте Павутину сину, буде такий у вас народиться. Або найближчому родичу.

Парди мусять прикривати нам тили — якщо вся ельберійська знать стане упослідженою, то боротьба буде набагато важчою. Щодо Ведангів — то ми спробуємо викупити хоч би Гніздо Драконів, щоб зачепитися в тих краях. Можливо — пізніше…

Лларанів — Драганів не зосталося — зник п’ятий промінь Вінця. Однак є ще Лларани-Болотяні Рисі, які зможуть їх замінити.

Ще по зелемінським справам ви питали мене, що то за чутки про оголошення моанською церквою дня святого Кеяна Зелемінського та блаженної Франи Зеліборської… Все так — це і є оті самі особи… Їх віднайшов в тих болотах який-то чернець. Вже хворих на проказу. Лемпарт до