— єдине з великих країн Західних Земель, котре визнало незалежність Ельберу. І воно ж таки дуже прагне мати собі до помочі фльоту сіллонських корсарів. З Ішторном шоррогці воюють вже добрий десяток років, в основному — на морі. А нині посланник сказав Повелителю у приватній бесіді, що Головний Оберігач Печатки ладен укласти спілку з самим дияволом, аби, нарешті, відвадити ішторнійців від поганої звички робити нальоти на острови його держави. Тобто страшливі чутки про Вогнеданову особу майбутньому союзу не завада. І добре, і чудово… Тепер ішторнійцям треба добре почухати собі під перуками, перш, ніж починати війну з нововиниклою державою язичників.
Отже — Визволитель виконав своє призначення, розтяв мечем Єдину й Неподільну Моанію, і далі муруватиме свій Ельбер Прекрасний, захищаючи його від усякого ворога… Все як належить сину Зимового Сонця. А нині Вогнедан Повелитель сидить в своїх покоях новозбудованого палацу, милується Місяцем і очікує народження сина Ярого Сонця Великодня… Ні, звісно, він згоден і на донечку, але…
— Вогнедане?
Вербена… Верен пропустив її без звуку. Вогнедан кинув погляд у вікно і побачив, як на сході багряніє пелюстка світанку.
— Що там, стрийно?
— Всю ніч його ясновельможність милувалися Місяцем, — ущипливо говорить стрийна, — а ми всю ніч старалися для блага держави… Скидайте сорочку, Повелителю…
У грізного володаря, якого багато хто вважав трохи не злим духом, затремтіли руки, і він ніяк не міг зладнати з зав’язками чорногорки. Зрештою Вербена сама розв’язала вузлика і сказала стиха:
— Любиш таки її, вогняна душе… Вона все не вірить, а я бачу — любиш…
У маленькій віталеньці його дружини вже сидів Мечислав, тримаючи на колінах сина.
- Іди, милий брате, — сказав ніжно, — три роки тому я теж боявся…
Повелитель зайшов до маленького покоїку перед спочивальнею. З порогу підвелася Горяна, подивилася порозуміло, відсунулася, даючи дорогу. Верен зостався з Мечиславом. Поштивий пард якнайстаранніше виконував всі ритуали двоногих, а звичай говорив, що, окрім винуватця події, біля породіллі мають бути самі жінки.
Вогнедан став на коліна біля ложа, тримаючи в руках вишиванку. Він чув стогін Вишеньки. Не крик, а саме стогін — стримана дивна не давала волі болю. Час зупинився… І в цій порожнечі раптом пролунав дитячий крик.
Сина і спадкоємця Ельберу Прекрасного Вербена поклала на батькову сорочку. Він пищав і чеберяв ніжками. Він мав жити у світі, сповненому краси і гармонії, і захищати його збройно, якщо в цьому буде потреба. Дитя, народжене для волі.
— Загорни мале в сорочку, — напучувала Вербена, — і сідай в оте кріселко. У нас ще є робота, а мале нехай звикне до тебе.
Окрім Вербени біля породіллі клопоталася Дана, а також боговладська відьма Яснолика. Туди сюди бігали покоївки. Але тривоги не відчувалося — отже все йшло як належить.
— Звикни до мене, — прошепотів Вогнедан, притискаючи немовля до серця, — люби мене… Ким ти був раніше, мій очікуваний сину? Я не знаю… Але, напевне, чудовим дивним, сповненим сили та відваги.
Потім маля у нього забрали, обмили, спеленали і поклали до різьбленої колиски поруч з ложем дружини. Вишенька дивилася на чоловіка змученими, але щасливими очима.
— Повір, що я кохаю тебе, — сказав Вогнедан, — будь ласка…
— Я вірю, — на очах у Вишеньки виступили сльози, — тепер вірю… Бо у тебе одне дитя, і воно — моє, і всі наступні діти будуть моїми… Твої синьоокі діти…
— У старшого сина твої очі, - всміхнувся Вогнедан, — вишневі… Хоча він так втішно мружиться, що важко роздивитися.
До віталеньки Вогнедан вийшов таким сяючим, що Мечислав одразу ж кинувся його обіймати, а малий Воїн з писком почепився на стрия, вимагаючи й собі пестощів. В розчинені двері просунув голову черговий паж Птаха, і ознаймив стиха:
— Князь Данадільський до Повелителя.
Ольг зайшов до віталеньки, і йому тут таки сповістили радісну новину.
Родичів до Вишеньки допустили вже по обіді. Весь цей час Ольг з Мечиславом підбирали ім’я для спадкоємця трону. Так нічого і не підібрали — Мечислав пропонував назвати якимось войовничим ім’ям від роду Драконів. Воїславом, наприклад. Воїслав Повелитель, та його побратим князь Воїн Ведангський… Тим більше, що Воїславом звали прадіда новонародженого. Ольг пропонував назвати дитину Світляном. Це ім’я не було розповсюдженим серед знаті, хоча колись княгиня Дана, в дівоцтві Лелег назвала так сина на честь чоловіка з квітанців, котрий врятував життя їй та Вогнедану, князю Данаділу. Теперішній князь Данадільський вважав, що подібне ім’я для наступника трону буде знаком єдності обох гілок народу Ельберу.
Вогнедану подобалися обидва імені, тим більше Світляном звали його загиблого друга. Але вони з Вишенькою вже давно підібрали ім’я для сина, тільки тримали свій вибір в таємниці. Навіть Дані з Мечиславом не розповіли.
І ось всі наявні в Боговладі родичі стояли біля колиски принца Ельберу і очікували на волю Повелителя.
— Ми з дружиною, — сказав Вогнедан, — зачали дитя вільними, і народили його для волі. Стародавньою вимовою ім’я Вільний звучить як Ольг. Так ми і назвемо свого первістка, тим більше, що він має прадідуся у перших з таким ім’ям.
Князь Ольг Данадільський заплакав прилюдно. Трохи не вперше за все своє життя.
— Воїне Ведангський, — мовив до свого сина Мечислав, — подивись на оце дитя…
Воїн підвівся навшпиньки і зазирнув до колиски.
— Там лише білий згорточок, — мовив розчаровано, — а я думав, ми з ним будемо бігати у садочку…
— Будете й бігати, — сказав Веданг, — через деякий час. А нині ти маєш запам’ятати, що ти є незмінним і вірним щитом майбутнього володаря Ельберу, яким завжди були Дракони Ведангу. Його звати Ольг Пард-Саламандр, твого принца і брата у других. Будь йому тим, чим я намагаюсь бути для його батька.
— Незмінний і вірний, — повторив серйозно чорноокий хлопчик, — я запам’ятав…
Опісля, звісно, було гуляння в усіх чотирьох передмістях столиці. І вітання від усієї рідні та ельберійської знаті… І урочиста посвята малого Ольга Богам Ельберу, яку провела у новозбудованому храмі Сонця боговладська відьма Яснолика.
«Не зводжу погляду — занотував Повелитель в своєму нотатничку
Змішались кольори
Плакучих верб
І білосніжних вишень —
Весни столиця вбрання одягла…»
Шкода, що квіти скоро опадають… О, ця скороминущість життя…
А Мечислав, сповнений надії на майбутнє, лагідно поглядав на знову розповнілий стан княгині Дани і теж склав вірша, якого й записав в нотатничок свого друга і володаря:
Розквітнувши,
Ніколи не