ткнула Радзі до рук золотий браслет, на якому було зображено двох тигрів, що сплелись в смертельнім поєдинку.

Радга похапцем забурмотіла слова вдячности і почала проштовхуватись межи людом назад, задихаючись, трохи не мліючи. Дитя її кричало не перестаючи. З натовпу жінку вивели двоє плечистих селян — вайшьїв, котрі приблукали з ярмарку на площу, приваблені святом. Вони дали їй ковтнути з торсика кислого молока і пораяли йти додому.

Кунтідеві, коли дитячий плач затих, рвучко засунула запону і відкинулась на подушки паланкіну.

— Моя маленька Прітго, — озвалась стара нянька, — ну для чого ви віддали дружині сути таку дорогу річ? З неї було б досить і золотої монети…

— Сама не знаю, — стомлено мовила Прітга, — на хвилину мені здалося…

В карих очах блиснула волога. На якусь мить. Потім гарне обличчя, яке поети порівнювали з зернятком дині, знову стало замкненим і гордовитим.

— Я зробила те, що сама захотіла. До того ж я не люблю цю прикрасу. Той, хто подарував мені її, говорив, що це — попередження. Я бачила видіння, і воно віщувало лихе.

— Ви завжди все робите по своїй волі, - покірно сказала стара і зітхнула. Вона — то зрозуміла, про що подумала її пані, почувши дитячий крик. Вріша, якого вони довірили Ґанзі, був би нині схожим на цього сина сути. В старечій голові снувались невиразні думки про дгарму-справедливість і кару за злочини. Вголос засуджувати «свою дівчинку» нянька ніколи б не наважилась.

Адгіратга, прийшовши додому зі свята, почув ще знадвору голосіння дружини. В спочивальні пахло курильними паличками, дим яких відлякував злих духів.

— Ой, лихо! — зойкнула Радга, побачивши чоловіка, — захворів наш синочок! Горить наче у вогні! Мадга побігла за жерцем-цілителем! Я пам'ятаю, так само було з нашим третім…

— Може він просто перегрівся на сонці? — мовив сута тремтячим голосом.

— Чоловіченьку, його зурочила княгиня!

— Яка княгиня, любко?

— Кунтідеві! Ми стояли біля самих її нош! Вона подарувала мені браслета! Золотого браслета! І поглянула на мого Васушену своїми карими очиськами! Наче обпалила! Бідолашне дитя і так плакало, а тоді зовсім зайшлося!

На ґанку почувся тупіт босих ніг.

— Радго! — вигукнула Мадга крізь завіску, — цілитель-брагман теж у палаці! Що маємо робити?

- Є ще заклинач хвороб з Гончарського Кута! Мадго!

— Вже біжу!

— Дружина Ґавальґани — хороша жінка, — пробурмотів колісничний, — будемо сподіватись, що вона знайде цілителя. А щодо княгині — ти даремне…

Він позирнув на хлопчика, що тихо постогнував у гарячці, і взяв до рук браслета, який валявся поруч, на циновці.

— «Сунда й Упасунда», — поволі прочитав він напис під тиграми, що сплелися в двобої, - брати — вороги… Це ж оті асури^[8], що вбили одне одного через красуню Тілоттаму. Дивний якийсь дарунок… І ще дивніша прикраса для вельможної пані… Не знаю, що і думати.

— Радго! — сусідка повернулась несподівано швидко, — Я не бігала на Гончарський Кут, бо зустріла по дорозі двічінародженого, який може зціляти! Він милостиво погодився подивитись малого Васушену!

За Мадгою до спочиваленьки поволі увійшов чоловік, закутаний в біле. Виднівся лише плетений брагманський шнур через плече. Лице брагмана затуляло покривало. Подружжя одночасно відчуло не страх навіть, а якусь дивну тривогу.

— Що сталося, добрі люди?

Голос був м'який і лагідний. Радга трохи прибадьорилась.

— Захворів наш синочок, — мовила вона, — його, напевно, зурочено…

— Справді? — неуважно спитав брагман, пильно придивляючись до малого.

Він підійшов до дитини, сів на циновку і взяв малюка на руки, затуливши його рукавом білої шати.

Радга молитовно склала долоні. Від нічного гостя струменіли тепло і спокій. Як від Сонця, коли воно не пече, не палить, а ласкаво зігріває вологу долину Ґанги.

— Все буде гаразд, — зрештою мовив гість. Він поклав малюка на низьке дерев'яне ложе і почав водити над його тільцем рукою. Радга з Мадгою потім присягались, що бачили сяйво, яке випромінювали пальці цілителя. Скінчивши, брагман прикрив хлоп'я полотнинкою і сказав:

— До ранку одужає. Не хвилюйтесь.

— Чим ми можемо вам віддячити? — розчулено спитав Адгіратга. Гість не відповів, бо якраз узяв до рук дарунок Кунтідеві.

— Він золотий, — похапцем мовив сута, — візьміть… За здоров'я мого сина…

— Для чого? — почувся з-під покривала глибокий голос, — але це — недобра річ… Де ви її знайшли? Адже це не ваше?

— Подарувала княгиня Прітга Кунтідеві, - втрутилася Радга, — сказала — для Васушени… А він одразу ж захворів…

— Княгиня…,- мовив брагман задумливо, — Прітга хоче позбутись попередження. Перекласти його на чиїсь плечі. Вона думає, що, коли не бачитиме цієї прикраси, то її душу огорне спокій. Але спокою не буде!

— Попередження? — цікаво перепитав Адгіратга. Мадга присунулась поближче, а Радга боязко торкнулась до браслета, який гість поклав поруч із хлопчиком, і обережно приміряла його на свій зап'ясток.

Наче спалах яскравого світла осліпив Радгу, і вона раптом побачила замість знайомої спочиваленьки поле кривавої битви.

Сонце вже хилилось на захід, але бій ставав усе запеклішим. Десь поруч кричав, трубив поранений слон… Мертві, їх було так багато… Воїни з усіх кінців Бгаратаварші: світлошкірі арії, смагляві метиси, темнолиці млеччхи^[9] бо-зна якого племені…

Віддалік од місця, де стялися в смертельному герці піші воїни, зближувались дві колісниці. Сута Адгіратга, аби міг це бачити, сказав би, що обидва бійці-ратгіни^[10] є великими вельможами. Принаймні, в одного з них за колісничного був кшатрій, багато вбраний та з золотими сережками у вухах, що вказувало на князівське походження.

— Карно, — сказав вельможа-візничий, — онде той, кого ти шукаєш!

Ратгін видобув з сагайдака чорну лаковану стрілу з візерунком у вигляді змії.

— Тебе я зберігав до останку! — мовив майже весело, — не підведи ж, люба!

— Може б ти замінив стрілу? — крикнув, напівобернувшись, вельможа-візничий, — ця закоротка!

— Я ніколи не примірююсь двічі, - сказав синьоокий Карна, натягуючи лука, — і хитрощі мені не до лиця! Помовчи хоч зараз, Шальє! Я й так знаю, що ти мене ненавидиш… друже. Знаєш добру пораду: «вислухай друга і зроби навпаки»

Колісниця супротивника наближалася. Вже можна було розгледіти жовті шати візничого, який, мов на глум, не вдягнув навіть шкіряного нагрудника. Над вухом у Карни свиснула