Жіноче коло (Світлана Вадимівна Поваляєва) Страница 1 - Литвек

ЖІНОЧЕ КОЛО Поетична збірка

1. Маріанна Кіяновська

Маріанна Кіяновська (народилася 1973 року в Жовкві) — письменник, перекладач, дослідник літератури. Автор семи поетичних збірок («Інкарнація», 1997; «Вінки сонетів», 1999; «Міфотворення», 2000; «Кохання і війна» (у співавторстві з Мар'яною Савкою), 2002; «Книга Адама», 2004; «Звичайна мова», 2005; «Дещо щоденне», 2008), книги оповідань («Стежка вздовж ріки», 2008), низки есе тощо. Закінчила філологічний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка. Перекладає поезію. Живе і працює у Львові.

«Я така, як бувають мечі…»

Я така, як бувають мечі.

Я — двосічна, для сильного мужа.

Тіло, срібне тоді вночі,

Опиралося радості — дуже.

Не розбуджене (дотик — удар).

Але ти мене вийняв із піхов —

І узяв, ніби даром за дар.

Світлом вибухнув — ніби й не дихав.

Я твоїх не торкатимусь рук:

Меч двосічний — для битви, не всує.

Але ти з мене видобув звук.

Він в мені до сьогодні пульсує.

«Фото. Фото жінки. Це не я…»

Фото. Фото жінки. Це не я.

Це одна із давніх територій

Мого тіла — нині нічия.

Тор — убивця часу, Тор історій,

Тор, що був сотворений як змій,

Убивав мене не раз, а тричі.

І світивсь, як торій, подив мій —

Майже смерті. Майже на обличчі.

2. Галина Крук

Поет, літературознавець, перекладач. Член Асоціації українських письменників (2001) та Українського центру ПЕН-клубу (2010). Переможець поетичного конкурсу «Привітання життя» імені Богдана-Ігоря Антонича (1997), лауреат премії «Гранослов» (1997) та видавництва «Смолоскип» (1997), стипендіат програм «Gaude Polonia» міністра культури Польщі (2003, 2010) та Homines Urbani на Віллі Деціуша у Кракові (2005). Викладає зарубіжну літературу у Львівському національному університеті імені І. Франка. Авторка низки наукових розвідок про різні жанри школярської літератури XVII–XVIII ст. Перекладає з польської, російської, білоруської мов.

запасний вихід

усі ті чоловіки, що шукали в ній подвійного дна,

п’ядь за п’яддю промацуючи важкодоступні ділянки шкіри,

усі ті жінки, яких обійшла вона на останньому віражі,

розтринькавши на дурнички весь їхній кредит довіри,

усі ті діти, що намагалися розвести її на любов,

навіть те єдине, якого вона не змогла народити,

усі ті домашні улюбленці і кімнатні рослини, що довго

не витримували в її присутності жити, —

вони не дозволять їй зіскочити на ходу

вийти сухою з води, змінити якесь із правил

бо той хто веде її на мушці, немов межу

між голим і голубим, між праведним і невправним,

хто змішує на полях чорноземи і сніги,

хто схрещує навмання лінії на руці,

хто мочить тебе щодня, як булку у молоці,

виносить тебе на поверхню, як потопельця вода

хто ставить тобі шах-мат, приносить тобі киш-миш,

хто грає в тобі пінг-понг (хіба ти не чуєш цей стук), —

та все-ж він виводить її з оточення дальніх і ближніх,

із різних рядів і лав, з лавсторі, з обіймів, з рук

хоч знає, що не довести — немає шляхів простих

і доки ще стих не стих над нею й копають яму

із пам’яті темних плахт та інших матерій тонких,

виводить її таки,

виводить її, як пляму

до Сильвії Плат

о, Сильвіє, наставив на мене сильце

на ситцевих полях у дрібненьку кратку

так, наставив на мене сильце,

на лляних полях з рубчиком

хоче мене впіймати

окільцювати, о Сильвіє, хоче

на бавовняних полях, м’яких як забуття,

позначити мене, внести мене у якийсь реєстр,

як відмираючий вид, Сильвіє

прив’язати мене за двійко-трійко дітей, як за ногу,

щоб я не могла ніколи покинути його, а тільки:

— мнути ці поля у кратку,

— зрошувати потом ці поля з рубчиком,

— знесилюватись і сивіти

на цих бавовняних полях, м’яких як забуття

о Сильвіє, чому жінка мусить платити за свободу

дорожче, ніж Америка?

жінка на ім’я Надія

чотири місяці поспіль ішли дощі

витоптуючи посіви збиваючи садовину

йшли як новобранці,

старанно поливали придорожні кущі,

затягували, як могли, свій похід на чужу війну.

і ніхто з нас не знав,

де насправді знаходиться зона бойових дій

і не уявляв реальних масштабів втрат.

та для підняття духу до нас прибилась жінка на ім’я Надія,

яка взагалі не збиралася помирати.

у кожного чоловіка, повторювала, своя персональна війна

і нагріта зброя в руках,

за яку він готовий триматись до скону,

а перемога — їй все одно з ким

вона як курва вона

не належить нікому

і ми слухали, як у горлі її перекочуються громи,

коли вона нам співала свої дивні похідні й колискові,

і в кожній краплі її дезинфікуючої слини

була отрута любові

бо в кожної жінки, казала вона, буває така любов,

яка ставить її на коліна, засовує дуло до рота

і — не вбиває. І тоді йдуть крізь неї дощі,

за ротою