Нарис історії України в 2-х томах. Том ІІ

(Від половини XVII століття).

1966

Видавництво «ДНІПРОВА ХВИЛЯ» — Мюнхен

«ГЛОБУС» КИЇВ 1992

ББК 63.3 (2 Ук)

     Д 69

Репринтне видання 

Передрук з першого видання, що вийшло в УНІ у Варшаві 1933 року

Перше видання зредагував проф. Роман Смаль-Стоцький.

ISBN 5-7707-1420-4 (укр.) (т. 2)

ISBN 5-7707-1694-0 (укр.)

Розділ 1

...

Хмельниччина в історіографії. Польська Річ Посполита напередодні повстання Хмельницького. Причини повстання. Особа Богдана Хмельницького. Підготовка повстання. Перші успіхи. Кампанія 1649 року й Зборівський трактат.

Весною 1648 року вибухло на Україні під проводом Богдана Хмельницького грізне повстання, яке в своїх наслідках основно змінило політичні відносини на сході Европи і в діях українського народу зробилося моментом переломового значіння.

Доба, звязана з діяльністю Хмельницького й охрещена його іменем «Хмельниччина», порівнюючи з іншими моментами української історії, дуже багата на історичні джерела і має значну наукову літературу. Зробивши переворот у політичних відносинах на сході Европи і залишивши глибокий слід у житті України, Польщі й Москви, вона вже в XVII столітті викликала появу численної літератури історичних записок, мемуарів, політичних памфлетів і навіть віршованих творів, — особливо багато було написано того всього у Польщі. Українські козацькі літописці: «Самовидець», Величко, Грабянка, а за ними й автори пізніших хронік та компіляцій XVIII в. аж до «Исторіи Русовъ» і далі, вважали Хмельниччину за основний момент нової української історії, а самого Богдана Хмельницького за її центральну постать. Відповідно до того вони присвятили їй особливу увагу і старалися змалювати з як найбільшою докладністю. В кінці XVIII ст. почалися й спроби наукового дослідження Хмельниччини: за першу таку спробу вважають працю німецького історика Йогана Енґеля „Geschichte der Ukraine» (1796), який використав майже всі друковані польські та інші джерела і мав також один український літопис. Та проте дійсне наукове дослідження історичної діяльности Богдана Хмельницького було переведено лише протягом XIX ст., в міру того, як опубліковувались або взагалі робилися доступними документальні джерела: дипльоматичні й взагалі урядові акти, офіційне та приватне листування. В 1822 р. Бантиш-Каменський видав свою «Исторію Малой Россіи», оперту головно на актах із московських і українських архівів. В ній добі Б. Хмельницького присвячено велику увагу, хоч викладено її доволі сухо й освітлено в надто офіціозному дусі. З далеко живіше написаної й зогрітої українським патріотизмом історії Ол. Мартоса опубліковано було всього два уривки, саме з історії Хмельниччини (1822-23). «Исторія Малороссіи» Мик. Марковича (1842), основана головно на «Исторіи Русовъ» і теж у патріотичному українському дусі складена, не принесла в порівнянні з Енґелем і Бантишем-Каменським нічого нового з фактичного погляду. В 1857 році появилася монографія Мик. Костомарова «Богданъ Хмельницкій», написана переважно на основі польських друкованих джерел і народніх українських пісень, які автор уважав за джерело не меншої ваги, ніж літописи й документи, бо вони показували, як сам народ дивився на історичні події і як їх оцінював. Книга Костомарова, дуже талановито й мистецьки написана, припала до смаку української публіки, відповідаючи її народньо-романтичним настроям, і здобула собі велику популярність. Одначе наукова критика в особі М. Максимовича («Письма о Б. Хмельницкомъ», 1859-60) вже тоді зазначила багато фактичних неточностей і не досить критичне відношення автора до своїх джерел. Костомарів пізніше переробив свою монографію, значно очистивши її від лєґендарних прикрас і використавши новий актовий матеріял, але все ж таки й останнє авторове видання (в 3 томах, 1884 р.) залишилося скоріше епічним оповіданням про великий народній рух половини XVII століття та про його героя, ніж строго науковим твором. Дехто з новіших українських істориків уважає монографію Костомарова просто за історичний роман.

Трохи пізніше від Костомарова виступив із працями про Хмельниччину П. Куліш, який підійшов до неї з зовсім іншими поглядами, ніж Костомаров: стоячи під впливом польських джерел і польської історіографії і сам уважаючи козаччину взагалі за негативне явище, за «пустоцвіт» у нашій історії, Куліш старався представити Б. Хмельницького, як руїнника, який даремно залив Україну кровю й знищив у ній «діло європейської цивілізації». Спочатку в окремих статтях і популярних нарисах, а пізніше в тритомовій «Исторіи отпаденія Малороссіи отъ Польши» (1888-89) Куліш виклав свій різко негативний погляд на Хмельниччину, погляд, що був опертий не стільки на широкому вивченні джерел, як на однобічному й тенденційному розумінні нашого минулого. Одначе «Исторія отпаденія» не зробила того вражіння, як, наприклад, Кулішева ж таки «Исторія возсоединенія Руси» (1873-77), й українська історіоґрафія прийняла її лише як історичний памфлет.

Розвиток опозиційних настроїв серед свідомої національно частини українського громадянства в останніх десятиліттях XIX віку, в зв'язку з постійним підкреслюванням з боку офіційних і русофільських кругів ролі Богдана Хмельницького як «возсоединителя» Руси (саме в 1888 році поставлено Хмельницькому памятник у Київі в імені «єдиної-неділимої Росії») — не міг сприяти популярності Хмельницького й заохочувати до студій над його добою. М. Грушевський справедливо зазначив факт, що, наприклад, одинокий український історичний журнал «Кіевская Старина» за всі 25 років свого існування приніс мінімальне число статтей і матеріялів про Хмельниччину. До цього можна додати, що й те, що було надруковане, належало здебільшого не українським авторам.

Лише в самім кінці XIX століття, з нагоди 250 ліття повстання Хмельницького (в 1898 році), оживилися студії над Хмельниччиною, й історики звернули увагу на позитивні сторони діяльности «козацького батька». Початок поклав нарис М. Грушевського «Хмельницький і Хмельниччина» (1898), потім пішли розвідки Ст. Томашівського про народні рухи в Галичині в 1648 році (1898), М. Кордуби: «Венецьке посольство до Хмельницького 1650 р.» (1907), «Проба австрійського посередництва між Хмельницьким і Польщею» (1908), «Боротьба за польський престол по смерті Володислава IV» (1911) та інші праці.

В 1912 році появилися монографії молодого тоді історика Вячеслава Липинського про Станислава-Михайла Кричевського й про участь української шляхти в повстанні Хмельницького, видані разом з меншими його працями у великій збірці „Z dziejуv